Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Не одне літо звідтоді мине, не одна весна-красна відполум'яніє рутою-м'ятою, а Сагайдачний все не може забути Яну. Не його вина була, що вона потрапила в неволю, не його, а проте… Іноді думав: коби він її тоді не залишив у Києві, може б, і доля її (і його теж) склалася б інакше… Не так гірко. Але й не міг він зрадити своїй мрії стати козаком на Січі Запорозькій…

Але що сталося, те сталося і дні, що зникли в безвісті не повернути і кращими не замінити…

Згадуючи Янку-Янусю (невже він її й справді тоді палко покохав, а чи те було всього лише юнацьке захоплення? Швидше, що так), ловив себе на тому, що намугикує про себе давню колядку:

А де ж його жона, його царівна і королівна, радше проста жінка. І у своїй простоті – царівна і королівна. Намугикував коляду і йому здавалося, що це в його дворі, по його обійстю, якого в нього немає, ходить його жона.

І він вкотре думав, що літа летять, йому вже за сорок, а в нього все ще немає ні двору свого, ні хати, ні жони любої-коханої, тієї жони, що для чоловіка і царівна, і королівна…

І гетьман все частіше й частіше задумувався, що, мабуть, пора йому обзаводитись хазяйкою… Царівною і королівною, а найперше простою жіночкою. Як не на Січі, куди жінкам зась, то в Києві, що його він вже давно задумав зробити столицею Війська Запорозького. І заодно відновити в Києві православну ієрархію.

Він ще встигне за два роки до смерті переконати єрусалимського патріарха Феофана, який повертатиметься через Київ з Москви, відновити на Україні православну ієрархію, що її знищила Брестська унія. 1590 року патріарх рукоположить в київські митрополити Іова Борецького, а також ще чотирьох єпископів для Київської митрополії.

І жіночку собі встигне знайти і все нарешті наладиться, і буде він… Але якраз щасливим він себе й не відчував, хоча й берегтиме й шануватиме дружину, але… Між ним і жоною назавжди стане те київське дівча з далекої його юності з небесно-блакитними очима, і стане його тайною любов'ю, про яку так ніхто й не відатиме, бо він її заховає у своїй душі за сімома дверима. Як за сімома козацькими печатями.

Утрачена назавжди, вона ніколи його не полишить – ніжне дівча, з яким він колись гуляв схилами Дніпра і, здається, тоді таки був щасливий…

А може, то йому тільки так здавалося – хто тепер достеменно скаже?

Та й чи треба. Ось тільки жаль його звідтоді не полишав – що ніщо в цьому житті не повторюється і нічого в ньому не можна змінити – особливо на краще.

Який жаль!..

P.S. До 1922 року, коли тодішній заступник Голови Раднаркому УРСР (у 1919—1946 pp. РНК – найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади України, уряд республіки) М. В. Фрунзе підпише укладений в Анкарі року 1922-го Договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною (того ж року Договір буде ратифікований ВУЦВКом та національними зборами Туреччини) залишалося ще 308 років.

І запросив польський король у запорожців допомоги. Нагально. Нагальної. У тих запорожців, яких він і його шляхта ніколи не визнавали і всіляко намагалися звести їх не лише з Дніпровського Низу, а й узагалі, зі світу білого. А припекло, то згнітивши свій непомірний шляхетський гонор, поклонилися козакам, лотрам і схизматам, як називали січовиків ясновельможні пани.

У 1618 році до влади в Туреччині прийшов войовничий Осман II, який посів престол свого батька Мустафи І, скинутого яничарами. Уклавши перемир'я з Персією, новий падишах заходився готуватися до війни з Польщею. З метою будь-що її загарбати і зробити – як і сусідню Молдавію та інші балканські країни – своїм васалом.

Коронний гетьман Станіслав Жолкевський спромігся зібрати якісь там десять тисяч і на початку вересня 1620 року перейшовши Дністер, рушив у напрямку Ясс, аби з'єднатися з військом молдавського господаря Граціоні.

А тим часом на Цецорські поля в Молдавії посунуло величезне турецьке військо на чолі з Іскандер-пашею та кримським ханом Джанібек-Гіреєм.

Битва тривала сімнадцять днів, часом з поперемінним успіхом, але швидко шальки терезів хитнулися в бік османів. Наслідки для Польщі були катастрофічними. У битві полягли кращі полководці Речі Посполитої, у тому числі й сам Жолкевський наклав головою. (Серед полеглих був і Михайло Хмельницький, батько майбутнього гетьмана України Богдана Хмельницького.)