Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

А ось С. Жолкевський повідомив свого короля, що султан «так був обурений, що хотів було наказати повісити везира» і той врятувався тільки дякуючи проханням дружини, дочки та інших «білих голів» (жінок), але падишах бив його буздиганом (чеканом), про що рознеслася чутка по всій столиці».

За наказом Ахмеда І великого везира задушили петлею (шовковим шнурком) у його власному домі. За напад козаків на Сіноп.

Евлія Челебі, арабський мандрівник, який року 1640-го побував у Сінопі, писав: «Мешканці міста мають хатт-і-хумаюн (султанський рескрипт, рівний по силі державному закону. – В. Ч.) на те, щоб убити коменданта, якщо він віддалиться від фортеці на відстань гарматного пострілу. І тому комендант (і це через чверть віку після нападу козаків! – В. Ч.) не сміє відійти від фортеці ні на крок.

У часи султана Ахмед-хана козаки захопили цю фортецю в результаті несподіваного нападу вночі… Пізніше фортеця була звільнена, і в її нижньому укріпленні було розміщено 50 капу-кулу, привезено багато канторів (міра ваги, рівна 58,4 кг) пороху установлено великі і малі гармати.

Починаючи з того часу, кожну ніч аж до настання ранку по 200 воїнів зі своїми белькбаші і чавушами (командири підрозділів) несуть дозорну службу. І ця сторожа, з барабанами і рожками, постійно викрикує: „Не дрімає стража всередині фортеці!“ і від бійниць вигукують „Аллах єдин!!!“ Таким способом щоночі сторожа показує, що фортеця готова до бою».

Як зазначав С. Жолкевський, велике значення сінопського походу було ще й у тому, що козацтво «провідало дорогу» через Чорне море: турки віднині на власній території будуть в постійному страху перед козацькими набігами. Звідтоді козаків називатимуть «володарями моря» і при одній лише чутці про їхню появу паніка охоплюватиме все малоазійське узбережжя, османські судна боятимуться виходити з портів, а солдат доведеться силою заганяти палицями на кораблі, які готувалися для дій проти козаків і запорозькі козаки – морські вовки з придніпровських степів – постійно триматимуть у страсі населення Константинополя – особливо з 1620 по 1625 рік і події 1614 року стали переддвер'ям майбутніх босфорських атак.

Після того ще буде здійснено багато нападів козаків на Туреччину, але напад на Сіноп залишиться неперевершеним. Про нього заговорить вся Європа і тій же Європі стане відомо ім'я Петра Сагайдачного як непереможного морського адмірала козаків, полководця. Це його тріумф. Петро Сагайдачний з козаками тоді здобув і славу, і авторитет, яких до нього ніхто з козацьких зверхників не мав.

Слушно писатиме вже в наші дні один з дослідників, що «За Сагайдачного козаки вперше відчули себе причетними до великого історичного руху, до боротьби за незалежність, чистоту віри, батьківський спадок. Гетьману потрібні були не голодранці, які позбулися сімей та домівок, а люди, віддані військовому обов'язку, які відстоювали великі ідеали». «За масштабом історії постаті Сагайдачного, – зазначає інший історик, – не міг зрівнятися жоден з його попередників, не кажучи вже про пізніших козацьких провідників аж до Богдана Хмельницького. Справді, мав рацію К. Сакович, коли писав, що „слава козацького гетьмана може позмагатися з вічністю“ …»

Коли чайки, подолавши море Чорне, щасливо уникнувши погоні розлюченого падишаха, прийшли нарешті до гирла Дніпра і бранці зі сльозами радощів вигукували: «Дніпро!.. Дніпро!.. Ми вдома, в Україні рідненькій!..», Яна, лівою рукою притискуючи синочка в сповиточку, а правою осінивши себе хрестом, прошепотіла: «Прийми, Господе, ласкавий і милосердний, душу мою грішну і душу безневинну синочка мого, котрого турченям називають, прийми в царство своє справедливее, щасне і вічне, де всі рівні і немає там рабів та панів», зробила крок за борт чайки і назавжди зникла в пінявих хвилях…

Хтозна, де вона нині. Яна-Януся, дочка міського київського судді – мабуть таки в царстві Господнім, де немає зла і насильства людини над людиною, де всі праведні та святенники…

Сагайдачний, крутячи сивий вус думав: нащо Яна так учинила? І не знаходив відповіді – Бог їй судія. Виріс би на Вкраїні її синок, дивись, козаком би став – серед січовиків були й турки з татарами, які, прийнявши християнство, хіба ж такими завзятими козаками ставали, але…

Але Яна вибрала глибини моря Чорного – собі й синові своєму. Не могла знести тієї ганьби, у якій вона була неповинною.

Справді, Бог їй судія, царство душі її небесне!