Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Так і було.

Нападали, визволяли – не один раз.

Але всіх невільників, розкиданих по Туреччині та містах Середземномор'я, козаки порятувати, ясна річ, не могли. Та й не доходили вони на своїх чайках до Єгипту чи Сирії…

У турецькій столиці була значна кількість немусульманського населення, на допомогу якого завжди розраховували козаки, коли нападали на анатолійське узбережжя. Один з мандрівників на початку XVII століття стверджував, що в Стамбулі лише половина турків, а половина – євреї та християни, в основному греки й вірмени.

«У Царгороді, – писав інший автор, – турків прямих хіба що четверта частина, а то все потурнаки і руські та греки».

Крім «титульних» мусульман, головно турків-османів, багато було мусульман нетурків, зокрема арабів з Єгипту і Сирії, албанців, греків. За офіційними турецькими даними, що їх наводить у своїй книзі «Босфорська війна» В. Корольов, – у 1638 році в Стамбулі нараховувалося 9990 мусульманських кварталів і 1005 кварталів «невірних», у тім числі 657 єврейських, 304 грецьких (до речі, греки, самі християни, часто й охоче тримали слов'ян у рабстві), 27 вірменських і 17 «франкських» (західноєвропейці). Загалом же вважалося, що тоді в Стамбулі мешкало 58 відсотків мусульманського населення і 42 відсотки немусульманського, серед яких найчисленнішою було грецька община, за нею йшли єврейська, вірменська, далі «франкська» – італійці, французи, голландці та англійці.

Така ситуація складалася й по інших містах Османської імперії.

Під час нападів на турецьке узбережжя, козаки ніколи не чіпали тамтешніх християн, незалежно від того, якої вони були національності. А ось потурнаків, котрі перейшли в іслам, люто ненавиділи. Донці таких називали ахріянами, «окаянними», які «от православной христианской веры отпали», і відпали не так «мукою турских людей», як для «лакомства нещасного», і вішали їх на якорях.

Такі потурчені не могли розраховувати на козацьку милість – їх, «турків по професії», як називали ренегатів, козаки знищували нарівні з самими османами.

Але перекиньчики та потурнаки були серед слов'ян у всі часи – одних до цього люта неволя спонукала, лихо нелюдське, недоля тяжка змушувала, інші ставали перебіжчиками з власної забаганки, шукаючи як та відома риба – де глибше.

Як хоча б той же – історичний приклад, – Міхал Чайковський (1804—1886), польський письменник, представник т. з. української школи в польській літературі. (Не плутати з чудовим українським письменником (1857—1935) – Андрієм Чайковським.)

Почав Міхал ніби ж благородно, як учасник польського повстання проти самодержавної Росії в 1830—1831 роках. Після краху, що його потерпіло повстання, опинився в Парижі, жив у Римі, а в 1841 році перебрався до Стамбула.

Там з власної волі прийняв іслам під ім'ям Мехмеда Садика. І так хвацько потурчився, що коли почалася Кримська війна 1853—1856 років, новоявлений Мехмед Садик, як правовірний мусульманин опинився в складі турецьких військ. Невдовзі потрапив у полон, був помилуваний. Отримавши амністію від російського уряду – відбувши перед тим покарання – цей новітній турок повернувся на Україну, де й заходився писати романтичні повісті та оповідання з історії України. Але нутро Мехмеда Садика разом з «бусурманством» постійно визирало і він безбожно перекручував історичне минуле українського народу – одне слово, будучи Чайковським, залишався все тим же потурнаком Мехмедом Садиком.

Християнське населення з анатолійського узбережжя іноді навіть допомагало козакам під час їхніх нападів на Османію – забезпечувало їхні судна припасами, допомагало інформацією про розташування турецьких гарнізонів тощо.

А тому під час нападів козаки намагалися не чіпати «простого народу» – босфорських ремісників, рибалок, садівників чи селян християнського віросповідання, а під час сутичок обминали немусульманські будинки. Це було не складно визначити, адже турецькі житла зазвичай були червоного кольору, а, наприклад, грецькі – чорного, вірменські – зеленого тощо. Та й самих немусульман можна було тоді легко виокремити по вбранню – згідно закону Мехмеда II вони не мали права носити тюрбани – невелика втрата! – а взуття лише певних кольорів.

Греки, наприклад, у зв'язку з цим законом носили чорне взуття, вірмени – фіолетове, євреї – голубе…

Щоб під час козацьких нападів – та ще серед ночі, – не потрапити під їхні шаблі й кулі, немусульманське населення голосно кричало: «Христос! Христос!!!»