Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

І він прийняв ту вимогу. Відчинив хвіртку в заборолі ґражди, ступив на ґанок, зайшов до світлиці, відокремившись від навколишнього світу. Ліг на причу й прислухався до голосів, мучився безсонням, та врешті допав до клубочка сну, сповненого болючих видінь.

…Северин нарешті остаточно вивільнився з летаргічного сну і з полегшею в душі входив у живий сон. Він підвівся з постелі, сів за стіл, на якому жевріла квадратова світла пляма, кинута серпиком місяця крізь вікно, він обхопив руками голову й намагався повернути собі минуле, щоб розпросторити його перед собою, відтворити кожну грань і, дослідивши, назавжди залишитися за перевалом життя. Та минуле не давалось, утікало від нього, мов дим крізь кущі, й ховалося в пропасних нетрях пам'яти.

Мені завжди потрібен був співрозмовник. Якщо його якоїсь миті не знаходив, сам роздвоювався на дві іпостасі, одна з яких стверджувала тезу, а друга її заперечувала, і так я доходив до істини. Це тоді, коли говорив сам собі правду до кінця. Та деколи я припиняв дискусію між самим собою і своїм alter ego, не зважуючись наблизитись до серцевини правди, тоді вдовольнявся напівправдою, яка насправді виявлялася цілковитою олжею, і тоді я наділяв нею свого опонента, й на папері вимальовувався негативний тип, і хоч як я його відчужував від себе, він однаково залишався моєю часткою, бо, як мовив Монтень, кого б письменник не взявся малювати, він завжди малює себе самого.

Я намагався свою сутність вкладати в образи однодумців, а з супротивників часто витворював креатури зла, щоб увіч роздивитися їхню ницість — ту прикмету, яка водно і в мені тліє; ті креатури поставали на письмі в найогидніших виявах, розбуджуючи в моїй свідомості до них відразу, і так я не допускав їх у своє сумління для шахрайських торгів.

Тільки одна людина на світі, образ якої завше ношу з собою, примушує мене поставати перед нею відкритим, як розгорнута книга, без жодної таємниці в серці; я завжди викликав її тінь, коли ставало надто скрутно й на мене насувався страх, що креатури зла переможуть мою впертість, і я уподібнюся їм і зіллюся з ними; знав я, що з відома тієї людини, яка стала моїм сумлінням, ніщо погане не може загніздитися в мені, тому в найкритичнішу мить викликав її із своєї пам'яти.

Северин сягнув рукою до писанки, непорушної посередині стола, покрутив нею — він вірив, що рух яйця просвердлить, прогризе затулу, яка закрила минуле, й перед ним постане його час, витече з глибин пам'яти, здолає греблю теперішности й переллється в безмежне море майбуття.

У безпросвітній темряві ночі Майстер чаклував над вічністю часу…

В університеті Северин провчився тільки два місяці. Декан факультету викликав студента до свого кабінету, щоб утаємничити його в його власну долю, якої хлопець ще не знав. Порадив добровільно покинути навчання і вступитися зі Львова хоч на деякий час; нехай зголоситься у військкомат і заявить, що через скрутні матеріяльні умови, які склалися в нього після втрати батька, вчитися не має змоги, й студентська броня на нього більше не поширюється. «Так буде найкраще, — сказав декан, — після того, як твою поведінку над могилою батька засудять на факультетських зборах, справа стане голосною, тобою зацікавляться органи безпеки, хоча нині вони воліли тебе й не помічати… Адже ж на похороні відправляв панахиду священик, а над гробом промовляли бандерівці? Скажеш, що мусив бути присутній… Це правда, але хто захоче виправдовувати твою, нехай би й мимовільну, участь в антирадянській акції?..»

Северин не впирався: ситуація справді безнадійна; він зголосився у військкомат і отримав повістку на осінній призов.

Напередодні від'їзду помандрував вулицями Львова — прощався з містом, яке так швидко стало йому рідним. З майданчика під куполом Високого Замку дивився на чашу міста, заповнену, ніби кораловими рифами, білими й сірими будинками, верхів'ями церков, шаховою вежею ратуші, зеленою банею оперного театру, чотирикутником університетського гмаху, вступ до якого йому вже заборонений; чаша міста затяглася синім мевом, нібито небо опустилося в западину й по вінця її залило — тільки каналом Жовківської дороги, що проклалася рівною смугою по той бік Замку, просочувалася синява за небокрай, щоб не переповнити місто ущерть.

Львів навально входив у душу й серце Северина, й він поклявся, що витримає найтяжчі життєві негоди, аби тільки вернутися до нього й тут колись померти; а над прозорою голубизною вивищувався острів Святоюрської гори, з якої здіймався в зеніт бароково пишний купол величного храму.