Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

«Ми ніхто, — відповіли вони. — Ми рахмани».

Й тоді збагнув Майстер, що то наступав на нього з минулого лютий ворог — безбатченко, гомункулус, духовна смерть. Це той самий безвірник, що плює на розп'яття, це той вуличний крамар, який за алтин продає Сатані душу, сатир, що глузує зі святощів, перевертень у червоній перуці з косичками, вовкулака, який дихає смородом імперських румовищ.

Але між тим румовищем залишилися й друзки мого життя. І я мушу їх віднайти, позбирати, скласти в ціле й показати людям: ось як калічно формувався мій нинішний лик, який виборсався з минулого й опинився на межі епох!

Це ж я — новітній Дон Кіхот. І не треба мені його вигадувати!

Ці слова Северин вимовив уголос, він прокинувся — і зникли рахмани. Не міг збагнути, де опинився, — довкруж було темно, немов у домовині, й Майстрові здалося, мовби він щойно видобувся з летаргічного сну й лежить у могилі. Крик страху застряг йому в горлі. Северин почав обережно підводитися, боячись ударитися головою об деко труни, проте довкола було просторо, й він, заспокоюючись, силкувався збагнути, що трапилося з ним і де перебував у цю мить. Вихід зі сну тривав надто довго, цей стан межував з божевіллям — і врешті крізь густу темінь прокололася квадратова синювата пляма із срібним серпиком місяця на ній: примарне сяйво впало на широкий стіл під стіною.

Тоді Северин згадав…

Перо випало з рук Майстра, і від цього стало безнадійно тоскно, він утямив, що більше писати не зможе, й дошукувався причини, чому так сталося. Й злякала його думка, що далі не зуміє жити без свого ремесла, яке — єдине — було йому цілком підвладне, воно вичерпувало його сили, виснажувало, проте було незмірно цікаве й любе; Северин відчував себе повноцінним лише тоді, коли знав, що на письмовому столі лежить незакінчений рукопис, до якого він матиме можливість щодня повертатися й працювати над ним — завтра, післязавтра й увесь свій вік; його діймала нестерпна нудьга, коли робота над твором закінчувалася, а новий задум ще не приходив; для Майстра праця була, мов дихання, й він панічно боявся відпочинку — і чому, чому тепер, коли для творчости настала свобода, сам процес праці втратив сенс?

Майстер знав, «чому», й боявся у цьому зізнатися: його книжками більше ніхто не цікавиться. Той книжковий ажіотаж під час неволі безслідно щез при свободі; твори, за читання яких запроторювали за ґрати, стали враз непотрібні; колись їх передавали з рук до рук, переписували й передруковували на машинках; незважаючи на небезпеку, потаємно переправляли за кордон, підпільно розповсюджували країною; за книгами, які проникали крізь цензурні рогатки, шикувалися черги — нині ж ці книги лежать непотребом на поличках книгарень, і ворожий колишній владі підтекст тих творів висміюють літературні нувориші, пропонуючи читачам замість мислі абсурд і знущання над словом — і національні святощі зневажає червоноголовий хам.

У неволі з–під пера письменників виходили у світ шедеври — чому шедеври не народжуються на свободі? Чи то колись ярмо спонукувало творців викрешувати із своїх душ надмір творчої енергії, а нині такої спонуки немає, чи то потреба збороти чужу силу додавала впертости й терпіння: я ніколи не чув, аби хтось у неволі скаржився на гірку долю, зате нині повсюдно докучає скигління й розповзається довкруж слизь розчарувань; невже мій народ так втягнувся в шлею, що несподівана воля здалася йому пусткою?

Я незлюбив людей, які не усвідомили своєї свободи, й замість вгору підносити серця, впустили в них отруту бездуховности, — і втік од них. Й відбулося так, уві сні чи наяву… Майстер прибився до ґражди й довго стояв на кичері, вдивляючись у синю просторінь, яка зникала в потойбіччі. Й тоді почув голоси душ, які ту просторінь незримо заселювали; голоси вдарялися у його вуха, душу, мозок, він вчував у їхньому гомоні погрозу: яке ти маєш право вимагати від людей пошанівку, коли не вмив своїх рук, забруднених на підневільних роботах, чим ти кращий за них? І я подумав: а може, людська неґація спостигла мене за те, що я, опинившись на волі, затаїв перед самим собою невільні гріхи: мовчання, замовчування, недомовленість, компроміси, фальш; а може, ті душі, що озвалися до мене з трансцендентности, вимагають, аби я перед усім білим світом висповідався і сповнив покуту в новому часі; і чи маю я право переступати через перевал епох, не очистившись од скверни, яка забруднила мене під час життєвого походу?

Й почув Майстер, як з Космосу перекочується й таки допадає до нього вимога потойбічних мислених істот — признатися до минулих провин і цим здобути для себе право залишатися не враженим людською зневагою в нинішньому дні.