Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Хто вбив учителя?

З району застерегли, щоб ховали без священика. Та люд закликав отця з сусіднього села, й потяглася процесія від учителевої хати до церковці, що заховалася між смереками над потічком край села, над головами попливли хоругви й фани, ридав хор «Со святими упокой» і надривався плач на «Вічную пам'ять»; сотні людей з села і сіл навколишніх проводжали вчителя в останню дорогу; на цвинтар вийшли з лісу стрільці в мазепинках, і промовив сотенний Чарнота над гробом: «Не шукайте тут винного, винуватці там!» — він змахнув у бік міста рукою, і вдарили сальви з десятків карабінів, а далі осиротіле село зосталося, мов на пустирищі.

Й сказав Северин сам до себе над могилою батька: «Ти не зборов їх, упав, але я витримаю. Я переможу. За твою покуту візьму на себе найважчий хрест, аби довести, що може людина».

Не пролив тоді Северин ані сльозини, хоча душа ридала і взивала до неба про помсту над убивцями батька; та сльоза, що мала пролитися на похороні, набухала аж тепер, при згадці, і врешті скропилася, не витримавши натуги, спливла і зшипіла на черені в холодній печі, і я зрадів, що її не стало, бо сльозяна мережка, обступаючи мене, нестримно перетворювалася на тайнопис, я не хотів відчитувати, а ще боявся, що хтось із незримих тут свідків посвятиться в мою таємницю.

А втім, та сльоза належала моєму вітцеві, вона відходила в минуле разом зі спогадом про його смерть, і не стало в мене більше сліз, бо над своєю долею я ніколи не плакав.

У ґражді повіяло вільгістю, туск, що згнітив простір світлиці, зменшивши її до розмірів домовини, просяк крізь стіни, запаволочені досі сльозою, принука до найменшої крихти відтворювати минуле розслабилася, й Майстер спонадіявся приховати від себе самого найпотаємніше; замкнений у власній сльозі, не міг цього зробити: в ній немає місця для фальшу — вона пречиста, хоч би й стікала з віч злочинця.

Майстер умить перемістився із стану батькового горя в середовище власного сумління, з яким при нагальній потребі можна завжди дійти до згоди; він забажав вихопитися з ґражди, готової зробитися катівнею його душі, відчинив двері, забувши, що крізь них можна вийти тільки у потойбіччя, де витають душі, які все знають і можуть стати його суддями, — й тоді до світлиці увійшли істоти, яких у житті ніколи не бачив, і назвалися вони рахманами.

Северина не здивувала їхня поява, а втім, уві сні ніщо людину не дивує, він ще в дитинстві наслухався про запроторене в стан забуття і спокою плем'я рахманів, яким сільські діти, й Северин теж, кожного Великодня посилали потічком, що обмивав стару церковцю, шкаралущі з крашанок, розбитих на гагільних забавах біля цвинтаря, — пускали їх на воду, сподіваючись, що вони допливуть до Рахманії й нагадають позбавленим пам'яті родакам, що в їхній правітчизні святкують Христове Воскресіння, яке мусить воскресити і їхню припам'ятність; певне, рахманів викликала до ґражди писанка, яка знову сама собою закрутилася на столі, й вони — несвідомі, чого від них хочуть — прийшли запитатися, кому й навіщо спотребились.

Були рахмани з виду всі геть однакові, немов близнюки, бо не розрізняла їх натуга особистісного мислення: однаково рухалися, однаково всміхалися, а коли почалася розмова — заговорили хором, і здалося Майстрові, що він порозумівається з однією людиною.

«Ти потрапив у кліть свого сумління, — заговорили маленькі люди, — і вийти з цієї ґражди тобі не вдасться, поки не признаєшся до блуду, а тоді скарає тебе встид. Ти сподіваєшся заховатися від людей у потойбіччі, не знаєш, що воно не десь там — у пропастях Космосу, а тут, на землі: потойбіччя — то пам'ять про тебе, добра чи зла, і від неї нікуди не дінешся, хіба що сам позбудешся пам'яти. Й ти можеш хоча б цієї миті ступити на стежку свого порятунку й піти з нами в рахманський край, де течуть солодкі води забуття… Чи то ще мало тобі дерзань і терзань, чей ніхто досі не віддав тобі за них ні крихти вдячности й не віддасть ніколи. Навіщо витрачаєш серед людської марноти талан, усе ще сподіваючись довести до ладу свій проклятий край — нема в ньому ладу й не буде, а ми даємо тобі змогу забути все у благословенній Рахманії, до якої допливає не бруд, не кров, не трупи, не мерша, а писанкова шкаралуща мрій про ідеальний світ, з якого неодмінно прийде колись Воскресіння. І ти, забувши про свої та людські гріхи, зможеш написати утопію про вселюдське щастя, і про твоє писання заговорили б усі, хто прагне гармонії й земного спокою».