Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Мова рахманів лилася невпинним потоком, була вона тиха й прозора, мов осіння вода, приємна, як єлей, а на столі без упину крутилася писанка, намотуючи в клубок пряжу солодких сподгвань. Рахмани хором розповідали про свій благословенний край, в якому пливуть солодководі ріки, а в тихих заводях на плесах колихаються пахучі білі лілеї, і хто понюхав їх, того оповивав блаженний сон; у небі тршочуть крильцями голуби й струшують срібло сонця на землю, а сонце ласкаве, а легіт прохолодний; мешканці краю ніжаться у волотті духмяних трав, проходжуються між укритих солодкими плодами кущів і марять у забутті про земний рай, сповіщуваний навесні шкаралущами крашанок, що припливають з країв незнаних, де вже настало Воскресіння; ті мрії замінюють їм працю, бо ж марно трудитися в поті чола, коли світом править мудрий Творець, у справи якого землянам втручатися негоже, та й потреби в тому немає — все на світі вирішує Господь.

Рахманна мрія заколисувала Майстра, й діймало його відчуття кривди за відбуті страждання, які всякли в життєвий ґрунт і не дали сходгв — пропали марно, бо що змінилося на світі від його власного хресного ходу по землі, що важила його власна пожертва на вселюдському вівтарі; чи ж то без нього не обійшовся б світ, чи ж то без його праці не жили б люди так само, як живуть тепер, чи то без нього не розпалася б страшна держава, котра була, здавалось, незборимою тюрмою на одній шостій земної суші; і що вартує його внесок у розбудову своєї держави — не видно тієї лепти, народ, як і раніше, чекає кращого життя; весь власний труд здався Майстрові в цю мить марною шщинкою, яка й ваги не має, — й тому під супровід обнадійливої мови рахманів народжувалася у Северина блаженна мрія переміститися у їхній край і там у спокою та забутті створити свій останній майстерштик — утопію про всесвітнє блаженство — й віддати його для надії змученим людям.

Майстер аж тепер усвідомив, що опинився на переломі епох, куди привів його час: стоїть він під стрімким гребенем перевалу, по один бік якого зяє провалля минулого — нікому туди повернутися не дано, й нікому змінити його несила, проте воно живе й дихає випарами вічної боротьби людей за місце на землі; та боротьба відгонить згарищами, кров'ю, тліном звитяжців, які впали в битвах за свободу, димом боїв, славою, а ще тхне бездуховністю — і все це стало змістом Северинових книг, і з них теж переливаються ті випари і той сморід за перевал, по другому боці якого напевне прослалися непорочні зелені полонини. Що залишиться в минулому, а що стане сутністю майбутнього? А може, від того переступу нічого й не зміниться, і людство йтиме й далі навпомацки, прозираючи плин вічного часу аж до наступних перевалів, і тільки нинішня мрія про майбутнє — рахманська утопія — матиме якийсь сенс у прийдешніх віках?

Таке вже було. Колись Іспанія, не справдивши мрій Ренесансу, послала в майбутнє смішного й величного Дон Кіхота, який, не маючи сил відмовитися від ідеалів Відродження, зіштовхнув свою мрію з грубою правдою нової епохи. І переміг, залишившись жити вічно серед людства кумедним парадоксом упертости — у безсмертному утопічному творі.

Чи ж то на нинішньому переломі не назрів час для народження новітньої утопії, що провістила б боротьбу явленого в голубій далині майбутньої невідомости нового Дон Кіхота, який поламає своїм списом вітряки, що навівають через гребінь сморідні вітри старої доби? Створити книгу про нового Дон Кіхота! Заперечити старі утопії новітньою… Чей пророкували колись московські борзописці найвищий розквіт своєї імперії в майбутньому, мовляв, займе вона за двісті років усю Північну півкулю й стане осердям планети, — й сміється нині над мареннями ідеологів орди хитромудрий ідальго, бо ж не минуло й сотні літ — і зжер московський шовінізм міць імперії — зударилась її могутність із волею завойованих народів, і розлетілася вона друзками набагато раніше від проголошеного терміну перемоги над світом.

І тут спам’ятався Майстер: та невже для того, щоб написати такий твір, треба вступитися з рідної землі, забути її і в забутті витворювати ілюзорну пам’ять про неї? Та це ж олжа! Северин відчув лукаву підступність солодких рахманських намовлянь, вони нагадали той час, коли знемога наближала його до гріха зради, й наближенням до спокуси він втрачав частку своєї чести: чи не таку саму гріховну звабу до втечі від себе самого нашіптують йому тепер рахмани? Хто вони такі?

«Хто ви? — запитав. — Українці, москалі, поляки, німці?»