Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Й здався він Северинові серцевиною міста, яке живе незримою енергією святині; ті життєві сили пульсують із вгнутих білих стін собору, із золотих хрестів, з фігури Змієборця, що зіп'явся верхи над фасадом; Северин почав сходити вниз, щоб перейти місто, допасти до Храму й помолитися перед незвіданою дорогою.

Прохолодний осінній вітер розвівав поли батькового порохівника — іншого верхнього одягу Северин не мав; він уже й призабув, що нижче пояса на плащі видніє іржаве кружало вітцевого примусу; хлопець ще не відав і відати не міг, що той примус настигне теж і його, щоб відбити й своє тавро.

Й чомусь квапився Северин — сам не знав чому. Наче збоявся, що храм закриють, і він не встигне помолитися в ньому перед дорогою; а втім, з Богом можна порозмовляти й на паперті — чому я спішуся, що боюся втратити, що може там, на Святій горі, відбутися без мене, якщо прийду запізно, й коли те запізнення сподіється: в цю мить, за хвилину, за годину?

Збіг схилом Замкової гори, вийшов на Старий Ринок, минув оперний театр й попрямував угору вулицею Міцкевича… А вже сонце хилилося до заходу й червонило хрести на соборній бані, й вістря Юрієвого списа спалахнуло в пучку променів, мов престольна свіча: промені перемістилися на шолом Змієборця, відбилися від нього й, простреливши простір над майданом, упали на золотоволосу голівку дівчини, яка біля газона, порослого кущами козолисту, бавилася м'ячем, — і Северин втямив, що саме цю незнайомку він міг не побачити, а мусив її конче уздріти перед від'їздом на військову службу… Чому якраз її — не міг збагнути, проте чим ближче підходив до дівчини, русява голівка якої жевріла помаранчевим жмутком променів, усе більше переконувався, що квапився тільки до неї, немовби вона мала стати живим зв'язком між ним і Львовом під час його відсутности.

Дівчина спіймала м'яча в долоні, зібравшись піти геть з майдану, і за хвилину, всього за одну хвилину Северин не застав би її тут і ніколи б у своєму житті не побачив… Вона вже повернулася до нього спиною, вже йшла, й хлопець бачив лише русяву зливу її волосся, що стікала до пояса, закриваючи виточену постать; дівчина почула квапливі кроки позаду, повернулася й застигла, немов зграбна паркова скульптура з червоним м'ячиком на долоні; її стан облягала голуба сукенка з білим комірцем, а нижче комірця випиналися з–під сукенки горбочки, нібито дівча заховало в пазушину двійко спасівок; голуба матерія спадала на тугі дівочі стегна, й були вони в неї звабливі й викличні; Северин наблизився до дівчини, щоб приглянутися до її обличчя, і враз спопелів під сніпками зеленого полум'я, що впали на нього з–під довгих вій; юнак відчув у цю мить, як його проймає й паралізує чоловіча хіть, йому стало від цього соромно, й він заклав руки в кишені плаща, загортаючи поли, щоб приховати напучнявілість свого тіла, а дівчина опустила руки, м'яч покотився на газон і зник у заростях; дівочі сполохані очі в передчутті чогось досі невідомого, бажаного й тривожного немов заблагали допомоги, і дівчина і хлопець злякалися враз того, що в них одночасно сподіялося, однак жодне не мало сил відійти, втекти й забути про те, що так несподівано трапилося, і довго стояли одне навпроти одного, ніби очікували, що хтось дужчий за них, може, сама доля вирішить, що їм далі чинити — не вистачало їм ні встиду, ні волі розійтись.

Северин перший збагнув незручність ситуації, адже вони досі ніколи не бачились, і про що їм говорити — дорослому юнакові й зелепужній дівчині, яке слово вимовити, щоб перервати гнітючу мовчанку, і врешті він круто повернувся, пройнятий відчайним бажанням утекти, не озираючись, а тоді почув за своєю спиною сухий смішок, наче то польовий коник враз засокотів у траві.

«Ти чого смієшся?» — повернувся Северин й суворо глянув на дівчину; «А чому в тебе на плащі руде кружало, ніби ти в ньому сидів на старій бочці?»; «Ти не смійся, то тавро»; «А що таке тавро — слід провини?»; «Не завжди провина таврує людей, дівчинко»; «Але ж у мене тавра немає, видно, я ще ні перед ким не провинилася»; «Ти не знаєш, де воно на тобі відбите, ти ще нічого не знаєш»; «Так загадково й зухвало говориш, ніби вже зовсім дорослий, а м'ячем покидатися не хочеш, хіба не хочеш, ну скажи, скажи, чого мовчиш?»; «Чому ти так дивишся на мене, ніби впізнаєш?»; «А я тебе вже бачила»; «Коли?»; «Уві сні…»

Тоді Северин підійшов до дівчини впритул, і вона не відступилася, не спитала, чому він наблизився, що хоче зробити — тільки пестила його зеленим, немов молода отава, поглядом, і Северин вбирав, поглинав його, щоб запам'ятати назавжди.