Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

«Як називаєшся?» — спитав; «А вгадай — моє ім'я з двох складів: один заперечує, а другий стверджує. Ну що, недотепо, не можеш відгадати?»; «Не можу, скажи сама»; «Навіщо, ти підеш собі, і я піду, ми ж ніколи більше не зустрінемося, пощо тобі моє ім'я, що тобі в ньому?»

Северин узяв її за руку, й вона не вивільнювалась.

«Чому ти мене не боїшся?»; «А хіба ти страшний, ти сумний і добрий»; «Я завтра покидаю місто, і мені невесело»; «А надовго?» — стрепенулась тривога в голосі дівчини; «На три роки»; «Овва, це як навічно, я тоді вже буду студенткою… А ти студент?»; «Був ним, а нині я жовнір»; «Ха, ще ніколи не бачила жовніра в плащі з іржавим кружалом нижче пояса…»

Северин рвучко потягнув її до себе: очі до очей.

«Слухай, мала, уважно слухай: нині тридцяте жовтня, затям собі, і ти прийдеш сюди рівно за три роки — на це саме місце, в такий самий час…» — він зі страху заплющив очі й боляче вп'явся в її уста.

Вона аж по хвилі вивільнилася, по–дитячому втерла губи й сказала тихо:

«Я прийду, певне, що прийду…»

Тоді немов отямилася, сплеснула в долоні, дзвінко засміялася й, полишивши Северина, побігла на газон, куди покотився м'яч, і зникла в кущах козолисту, наче її тут ніколи й не було.

Северин довго шукав її очима й не знаходив, потім повернувся й пішов до храму помолитися.

Третій полк дивізії морської піхоти запропастився у вирві між кам'яних верхів, порослих латками колючого держидерева, що служили прихистком для ящірок, мідянок та вужів; фауною в безлюдній гірській пустелі були, мабуть, лише шакали, які цілодобово скавуліли, реготали й плакали; зрідка вузькою стежкою понад бурхливим Кошкор–чаєм, що гримотів і вибухав сніпками білої піни на каскадах, поганяв нав'юченого сухим ріщам лінивого осла старий азербайджанець у високій овечій кучмі, сходячи з гір до Ял–кишлака, що заховався за горами в долині Шейха біля Шемахи. Було в цій вирві до моторошности дико й самотньо: людський далекий світ не чув тутешнього військового гамору, муштрових команд, гуркоту «студебекерів», глухих пострілів у полковому тирі й не бачив теж солдатських колон, що муштрувалися на широкому плацу, обставленому саманними бурдеями — колишніми бараками для зеків, а нині казармами, у глинобитних стінах яких гніздилися фаланги, тарантули, скорпіони й блощиці, а на барачних нарах у тісноті й смороді вовтузилися ночами солдати, відганяючи отруйну комашню і до крові зшкрябуючи покусану блощицями шкіру.

І все це, а до того ще й жорстка дисципліна, яку впровадили вчорашні фронтовики — старшини з двадцять шостого року народження, котрі служили вже сьомий рік і цим були озлоблені до безміри на командування, яке затримало їхню демобілізацію, а свою лють могли зігнати тільки на невинних «салагах» з щойно засіяним пушком на губах: старшини не знали до них милосердя, ганяли гірськими стежками в повній викладці й протигазах, примушували повзати по–пластунськи колючим щебенем, годинами вистоювати під палючим сонцем на постах, заготовляти для кухні дрова, яких тут не було, й солдати витягували баграми з дна річки пні й колоди, що їх наносили повені, — усе це стійко витримував Северин, підпорядковуючись жорстокій дисципліні задля однієї мети: після трьох років служби він мусить отримати від командування добру характеристику, яка допоможе йому поновитися в університеті, а ще перед тим він має зустрітися із зеленоокою дівчиною, яка чекатиме на нього в осінньому надвечір'ї на майдані біля церкви Юра.

Усе давалось легко Северинові, крім одного: за ним пазила, переслідувала й доводила до божевілля зла сила, втілена в лейтенантові, який завжди після вранішнього розводу на заняття стояв обіч плацу біля входу в штаб; він начебто не належав до молодшого офіцерського складу, а вивищувався над усіма офіцерами в полку, навіть над командиром частини полковником Шамраєм; насправді лейтенант не підлягав нікому, і здавалося Северинові, що всі — від солдата до полковника — підпорядковуються йому одному: старші командири перші з ним віталися, заходячи до штабу, запобігливо всміхалися до нього й покірно вислуховували його шепіт, коли він нахилявся до того чи іншого офіцера й про щось інформував, — і так вистоював на плацу день у день, пронизуючи очима солдатів і зупиняючи незмигний погляд на ньому — Северинові.

Був це полковий особіст лейтенант Корсаков.

До виносу полкового прапора Корсаков стояв непорушно біля оцинкованих дверей штабу; потім повільно, ніби скрадаючись, виходив на плац, і Северин нишкнув, зустрівшись з холодними, невиспаними очима лейтенанта, обведеними сіткою дрібних зморшок; лейтенант наближався до солдатів, які стояли на розводі, — щоб вони зблизька уздріли в його погляді жорстку вимогу, котра спонукувала хлоп'ячі душі оголюватись і засвідчувати перед особістом свою непровинність, а провинність щоб затаїти не могли, — усі відчували, що лейтенант намагається дізнатися про кожного найправдивішу правду, а Северин розумів ще й те, що Корсаков усе знає про нього — про похорон батька, партизанські промови на цвинтарі й про вибуття Северина з університету, однак йому потрібне особисте Северинове зізнання, за яким неодмінно потягнеться каяття й обіцянка спокутувати вину; він знав, якої покути зажадає від нього особіст, а тому, виминаючи його пронизливий погляд, блукав очима по вершинах скелястих гір, що оточили довкруж військову частину, й вимовляв у душі молитву: «Захисти мене, Господи, від мене самого!»