Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Але кому й навіщо потрібне суспільство виродків? Хто в ньому щасливий, хто вільний — таж ніхто! Може, воно знадобилося тобі, Господи? Невже Ти злякався свого власного творіння — мислячої істоти, яка захоче зрівнятися з Тобою й стати богоборцем? І тому намагаєшся показати всьому світові людську недосконалість, ницість, тваринність? А я, Северин, постав проти Твоєї волі, Господи, на прю з Тобою став, з вірою, що переможу! Марна комахо, а ти не подумав, яка ж то кара тебе спостигне в майбутньому, якщо нині здолаєш у собі Бога?

На третій день арешту скреготнув замок у дверях. Северинові думки розлетілися, мов сполохані птахи, й караульний впустив до гауптвахтної камери солдата, в якому Северин упізнав новачка, переведеного нещодавно до них з першого полку морської піхоти.

Хлопці ще не встигли познайомитися на службі, й ось трапилася зручна нагода для солдатського братання: новачок розвів руки й обняв сторопілого Северина, зовсім не готового виявляти приятельські почуття до випадкового знайомого, а той не давав йому отямитися, термосив за рамена й настирливо вривався — непрошений, безпардонний і веселий — у його замкнутий світ.

«Сервус, цімборику, ти ще не запліснів тут, а чого так витріщився на мене, ніби не впізнаєш, я ж тебе запам'ятав ще відтоді, як ти їхав зайцем у трамваї і тебе штрафував якийсь лапімуха, хіба не пригадуєш: я на зупинці заступився за тебе, мовляв, ти мій пасажир… Я Андрій із Замарстинова — водій львівських трамваїв!»

Він голосно зареготав, аж караульний з переляку заглянув у прозурку, Северин відступив від нав'язливого земляка й сів на лежак, підсунувши Андрієві стілець: сідай, не лізь до очей. Він раптово відчув нехіть до прибульця, Северин взагалі за весь час служби намагався не впускати нікого в свою душу, остерігаючись донощиків, якими, здавалося йому, кишіла рота: адже хтось таки водно порпався в його паперах у солдатській тумбочці, — напевне, не один Корсаков пантрував його; той «хтось» був набагато небезпечніший, ніж особіст: Северин не знав обличчя провокатора, який був за ним закріплений — небезпека чигала на нього з невідомости. Северин ретельно відбував військову службу й ні з ким приватних розмов не заводив; тепер він різко відчужився від нового знайомого й ліг на лежак, повернувшись обличчям до стіни.

Андрій потермосив його за плече. «Ти що, заслаб, цімборику, таж поверни свою мармизу до мене, бо тут лише за одну добу здуріти можна від нудьги, а мені вліпили аж п'ять… А ти й не спитав, чому я тут опинився, ти ж, я знаю, закімарив на посту й спросоння пальнув Богові у вікна…»

«То за що тебе?» — протиснув крізь зуби Северин.

«А за правду: присікався старшина, що погано заправлена в мене гімнастерка, почав обсмикувати, а я йому кажу: відступися, мудю, бо замалюю! А він зашипів, немов кітна кішка на кота: ти што, разгаварівать по–человеческі не умеєш? То я йому відповів: я ж по–людськи розмовляю з тобою і не винен, що ти вродився не людиною, а кутасом. Він, мабуть, мало що зрозумів з моїх слів, проте відчув мою непоштивість, наказав мені зняти ремінь і відіслав сюди на хліб з водою…»

Северин не відізвався на рясну зливу слів співкамерника, а той, помовчавши з хвилину, загнув політику.

«Як же ті кацапи ненавидять нас, галичан! А за що — та за те, що ми інші: молимося Богу, не матюкаємось, на городах у нас усе буяє, а в них не растє, жінок не б'ємо, розумів не пропиваємо, повагу маємо до старших, а вони: пошол, старік, к єдрьоной бабушке, дай закуріть, дєд; а в нас навіть поза очі старшиню шанують: тато пішли, мама сказали; а вони, дикуни, навіть на оклик кажуть «мєждомєтіє», ха! А з одного слова, що означає чоловічу соромоту, можуть скласти цілу промову, та в них роти чорні від поганої лайки, а як п'ють, а як ригають, тьфу!»

Андрій на хвильку замовк, Северин не озивався, і той провадив далі:

«Але недовго вже їм панувати, таж ця голота не має на чому триматися; думаєш, вони війну виграли — дулю з маком, Америка виграла, хіба не бачиш, що у всіх полках самі «студебекери» — як звірі, а ЗІСи — хто вміє їх заводити? Потирликаєш годину корбою, й машина як чмихне зо два–три рази — і то добре, а на «студебекерах» вони аж до Берліну доперли. Нині вже не мають на чому перти, Америка більше нічого не дає… А в колгоспах по шість центнерів з гектара збирають, коли наш господар щонайменше тридцять намолочував, — що будуть жерти? А наші хлопці фузії в стріхи позапихали і ще дістануть їх звідти, ще дістануть!»