Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Майстер відповідав, а може, лише думав.

«Я теж її здобував і не каюсь. Я був між тими, хто проголошував незалежність нашої держави. Але нині не хочу жити поруч з людьми, які ту свободу тратують, мов дикі коні тирсу, як вепри виноградник. Куди поділася в них пошана до ідеалів, за які клялися віддати своє життя? Вчорашній патріот називає нині Україну виплодом хворобливої уяви, маревом, не поміченою в світі лінивою й інертною нацією, яка не дозріла до самостійного життя: рідна мова, мовляв, стала їй чужою, українські письменники киснуть у своєму патріархальному минулому й не визнають новизни миті; посполиті тужать за неволею, в яку протягом століть впрягалися з покірністю волів — і що це за народ, що не відає ціни свободи, і що це за держава, яку щодня покидають обдаровані люди, надумавши здобути собі визнання на чужині?

Так галасують уже понад десяток літ колишні супер–патріоти, які, власне, ними ніколи й не були, і я закричував їх з піною на губах: ви не герої, ви вуличні крамарі, яким вдалося за перемінний час розбагатіти, у вас нема національних святощів, ви навіть наших пророків стягаєте з п'єдесталів, — і став я для них посміховиськом, мовляв, з упертістю маніяка не хочу скидати з себе маскарадного костюма історії, й назвали вони мене захриплим речником відмерлої національної ідеї.

Їхні глузи проїли мою душу, мов іржа залізо, і я врешті впав у гріх сумніву: а якщо все те правда? А таки правда, — добиралась до моєї свідомости зневіра, — бо що то за влада в нас, коли ігнорує народні свята й примушує святкувати чужинецькі, поклоняється більшовицьким ідолам, а національні пам'ятники осквернює; яка відзначає дати не звитяг наших, а програшів; лицарів, які боролись за незалежність України, оголошує зрадниками; а таки правда, — переконувався я, коли бачив, як припадають пилом вистраждані болем мої твори на вітринах книгарень і блякнуть — на сонці свободи; коли чув, як літературні нувориші подають як еталон екзерциси, заґрунтовані проблемами жіночого оргазму, сексуальних збочень і порнографії, коли уздрів, як модерні бездари пересаджують на рідне поле екзотичні щепи, які ніколи в нас прийнятися не зможуть, та ще й видають їх за свої, — і я знайомлюся з тим чтивом, втолочуюся у баговиння, що смердить лайкою, блювотиною алкоголіків, брудними майтками повій, розтоптаними тарганами, павуками, фекаліями…

Бог заклав у людині енергію творення, і я, перебуваючи в неволі, використовував її в боротьбі проти фізичного й духовного руйнування особистости, нині ж побачив добровільне уярмлення бездуховністю, й боротися з нею не стало сил. Я втік від здеформованого псевдодемократичною свободою світу й не визнаю за ним жодних на себе прав».

«Тоді ти наш, ти наш! — злагоджено загомоніли крішнаїти. — Ти ж, як і ми, здався на милість Природи!»

Утім на порозі світлиці стала жінка з коротко стриженим шпакуватим волоссям, образ якої дивно гармоніював з її віком, і тому вона здавалася надміру звабливою; Майстер упізнав її, простягнув руки, жінка увійшла в його обійми і проказала:

«Я прийшла, як обіцяла, — тоді повернула голову до дверей і лагідно мовила до крішнаїтів: ідіть собі, він не ваш, в нього багато ще роботи, й рано йому здаватися на волю Господню».

Жінка сіла на лавицю і, спершись ліктями на стіл, довго дивилася на постарілого Майстра, котрий ще недавно був вродливим юнаком і так невміло поцілував її на майдані біля собору Святого Юра, — відтоді він не вступався з її душі, залишався завше разом з нею, й жінка чула, як він кликав її, коли йому ставало важко.

«Отак посидь, любко, посидь хвильку, хай я ще раз пригадаю собі, як тебе шукав і як знайшов».

«Я чула твою розмову з крішнаїтами, — не звернула жінка на Северинові слова уваги, — й мені здалося, що ти виправдовувався перед ними, марно намагаючись знайти причину своєї втечі від людей. Я вчула в тоні твоєї мови глухе озлоблення, і це засмутило мене: який може бути гнів на когось, хто тебе не розуміє або ж перебуває у різних з тобою площинах? То інші люди, не вчи їх шукати стежки — самі знайдуть, а ти вдовольнися тим, що вони — хочуть того чи не хочуть — продовжуватимуть стежку твою… І не в'яжи їх, мов жмуток льону, в один сніпок, вони різні — хіба ти в цьому не пересвідчився, коли плив разом з ними на «Ренесансі»? А той, хто стверджує, що наша нація неспроможна, говорить передовсім про неспроможність власну».

«Ти розумієш, ще цього тобі не говорив: я певен, що в зв'язаному сніпку мусить бути той, який хотів колись мене знищити… Ще в армії я написав свою першу повість і відіслав її до Києва, в Кабінет молодого автора. То була річ наслідувальна, і я про неї нині зовсім невисокої думки: творів про часи польської окупації в Галичині було на той час чимало, і всі одного штибу — нового слова я, звісно, не сказав. Та все ж нетерпляче чекав відповіді й таки діждався. Рецензент, спочатку похваливши мене за вправність письма, на вісьмох подальших сторінках громив і знущався над моїм писанням і врешті закінчив рецензію вироком: «Це бандерівська повість, вона не має побачити світу». Слава Богу, біля мене, коли я читав, нікого не було; переляканий до смерти, бо ж майнула думка, що листа міг прочитати лейтенант Корсаков, я зіжмакав папери, запхав у кишеню штанів і чимдуж побіг до вбиральні, щоб викинути їх… Здавалось би — дурниця, та, однак, це могло коштувати мені волі, і я донині думаю, хто ж той критик, бо прізвища не запам'ятав, а певне, сидить він поруч зі мною на зібраннях, на пленумах і з'їздах, у своїх виступах хвалить мене або ганить, але чи хоч раз спало йому на думку, що він стріляв мені в потилицю? Яка ж його Україна нині: червона, синьо–червона чи жовто–блакитна? Хто він тепер — мій ворог чи, може, прихильник? Мені ця згадка ні на хвилину не дає спокою, бо знаю: він зв'язаний в одному сніпку зі мною й ніколи не втече від людей, побитий власним сумлінням і усвідомленням своєї гріховности…»