Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

…Майстер повернув голову й боязко глянув на жінку, чи не підгледіла вона, бува, його згадок; та невже це та сама дівчинка з м'ячиком, яка настигла його тієї останньої миті, коли він похитнувся на волосинному містку–шіраті й уже звалювався у джаханам? Хто вона нині, звідки тут узялася, він навіть імені її не знає…

Жінка прокинулася, а може, й зовсім не засинала.

«Забудь на хвильку про те, що думаєш, — сказала, — я хочу тебе спитати…»

«Подрімай, любко, ще трохи, хай я додивлюся те, про що згадав».

…Северин панічно тікав звивистою стежкою поміж валунами, полишаючи за собою маленьку хатку з одним вікном і оббитими дерматином дверима, які ось–ось мали б відчинитися, — а тоді чорна пройма проковтне його, кат виволоче з тіла душу й візьме її навіки собі в заставу, залишивши Северинові марну шкорину, яка називатиметься його зганьбленим ім'ям.

Северина пройняв змішаний із соромом жах від того, що він зважився прийти до ворога з доносом — і вже ніякі самовиправдання, мовляв, помстився провокаторові, не мали б жодного сенсу: він пішов на підлість і як би зміг жити далі, коли б її вчинив?

…Майстер сидів за столом у ґражді й дерев'янів від думки: а якби те відбулося — чей навіть з останнім сексотом доносами не воюють, — де ж би тоді пролягла межа між твоїм супротивником і тобою?.. До того ж Майстер згадав свою другу зустріч з Андрієм, — та якби тоді він постукав у віконце особіста, цієї зустрічі не відбулось би, Северин погубив би невинного, — а водій львівських трамваїв Андрій ішов вулицею Франка попереду колони службовців трамвайного депо із синьо–жовтим прапором у руках — вів процесію на Замарстинів, де на місці колишньої тюрми, в якій більшовики замордували сотні в'язнів у сорок першому, мала відбутися панахида; водій ступав солдатським кроком бруківкою, а на його губах цвіла переможна усмішка.

Я стояв серед натовпу на тротуарі й, згадавши свій несповнений злочин, відступив назад, щоб заховатися між людьми, а він таки мене побачив і вигукнув: «Слава Україні! А я що тобі казав, Северине?» — колона службовців трамвайного депо промарширувала вулицею, за нею пішли інші колони, над головами лопотіли прапори, і я навіть не пам'ятаю, чи хоч кивнув головою у відповідь на Андріїв переможний вигук.

…Северин зупинився біля контрольно–пропускної будки, вартовий його не затримував, знав–бо, звідки вийшов солдат, навіть голову відвернув, мовляв, не чув і не бачив; Северин передихнув, а потім, скрадаючись, подався краєм плацу вбік своєї казарми, і те, що сталося в ту мить, було страшним і неймовірним: з потемків нечутно випливла постать і заступила йому дорогу. Був це лейтенант Корсаков.

«Чого швендяєш у неналежний час плацом?»

«Я в туалет ходив».

«Брешеш, ти стояв під моїм вікном».

Голос особіста сухо шелестів, його рука потяглася до Северинового плеча.

«Чому не постукав у вікно?»

«Я там не був».

«Знову брешеш… ну то ходімо, якщо вже зважився».

«Нікуди я з вами не піду…»

Голос Северина згас, розчинився в шипінні лейтенанта.

«Що ти хотів мені сказати?»

«Я хотів вас проклясти… Я проклинаю вас!» — вихопилося голосне з уст Северина, й слова його відлунилися від стін бараків.

«Тихше розмовляй… Ненависть свідчить про слабкість, хіба не бачиш, що ти в моїх руках?»

«Навіщо я вам потрібен? Та за стільки часу, що ви на мене витратили, могли б навербувати сто сексотів».

«То баласт, мені потрібні такі, як ти: грамотні й боягузливі».

«Дияволу спотребилася жива душа?»

«Ти не надто поштивий зі мною. Доведеться тебе втихомирити».

«Я буду кричати, я ж не ваш підлеглий, поскаржусь командирові роти, що ви вже третій рік мене переслідуєте».

«Дурень ти, нам підлеглі усі, разом з твоїм командиром».

«Я йому так і скажу».

«Не скажеш, ти задалеко зайшов у азартній грі зі мною, і вороття тобі немає: твоя карта бита, я все про тебе знаю, пісатєль ти засраний, сволочь бєндєровская!»

«То арештуйте мене, коли є за що».

«Ти сам прийдеш до мене, ти вже зробив перший крок».

«Ніколи!»

Проте Северин відчув, як його перемагає холодний спокій лейтенанта.

«…Я чекав арешту, любко, — заговорив до жінки Северин. — І може, це й сталось би, та згодом після розмови з особістом над нашою частиною, над усім військом, над цілою державою запала гнітюча тривога: захворів тиран. І незабаром застогнав по радіо голос диктора: помер вождь усіх народів! Командир моєї роти, той самий капітан Зайцев, який щоразу на огляді перед нарядом у караул висмикував з–за мого пояса книжку, шпурляв її на долівку й повчав: «Художественная література — ето от слова «худо», понял?» — тепер, згадавши мій освітній ценз, запропонував виступити на траурному мітингу. Мені загрожувала справжня ганьба, я тієї пропозиції злякався гірше, ніж викликів особіста.