Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

«Не став собі риторичних питань, Северине. Й чому ти шукаєш Україну поза собою, Україна в кожного у власній душі, у твоїй теж. Ти висвітли її, не бійся відкрити людям такою, як вона в тобі є. Іншої ж і не маєш… Тож берися за працю, яку вмієш робити, й розкажи всю правду передовсім про себе, хай світ побачить, у яких муках народжувалася українська держава в кожній людині й зокрема в тобі. Буде важко? Може, й так, але ти мусиш це зробити. Кажеш, що не хочеш жити з людьми, які тебе розчарували… А може, то вони, в тобі розчаровані, не хочуть більше перебувати поруч з тобою? Зізнайся в усьому перед людьми і пам'ятай: вірять тільки самозвинувачуванням, а самохвальбі — ніхто».

Майстер підвівся, взяв жінку на руки, вона була по–дівочому струнка — достоту така, як тоді, коли бавилася на Святоюрському майдані м'ячиком; поклав її на постіль, роздягнув, й вона лежала на його руці, прислухаючись, як закипає в ньому молодість; Северин кохав її й накохатися не міг, і в якусь хвилю йому здавалось, що то Саламіна. Коли втихомирився, сказав:

«Усе, що я зазнав протягом життя, відбувалося в твоїй присутності, і кожного разу ти мала інший образ. Але то була завжди ти: я знайшов тебе і більше ніколи не втрачав. А чи ти знайшла тоді свій м'ячик у кущах козолисту? І куди сама зникла? А може, тебе зовсім і не було, може, ти лише привиділась мені? Може, я тебе вигадав?.. Ха, ти чула — крішнаїти запевняють, буцімто безгрішні… Дурне, як можна говорити про відсутність того, чого не знаєш? А я знаю. Я грішив умисне, щоб, долаючи гріх, міг вивіряти свою силу в боротьбі з ницістю».

Жінка притулила долоню до Северинових уст, розгладжувала його вуса й шепотіла:

«Ти весь час обороняєшся. Перед ким? Чи не перед самим собою?..»

Северин прикрив її ліжником і сів за стіл. Довго дивився на писанку, простягнув до неї руку, ще вагався, та врешті знову покрутив нею.

На Северина навалився страх: його мацальці присмокталися до кожної клітини організму, до кожної фібри душі, перебування на гауптвахті здавалося йому тепер недосяжною свободою: там був він захищений від лейтенанта Корсакова самотністю й караульним, там він міг, зрештою, відбуватися мовчанкою під час зливи крамольних інвектив провокатора, на волі ж мусив долати страх перед розправою особіста зовсім не знайомою досі змовою із власним сумлінням та власними переконаннями, Северин супроти власної волі почав виробляти в собі інший, ніж той, яким керувався досі, спосіб поведінки, вишукував для себе іншу сутність світогляду й почав ловити себе на тому, що його мислі вкладаються в офіційні, зовсім лояльні рамки політичного трактування життя, й він мимоволі опинявся потойбіч, що й лейтенант Корсаков.

Уникав зустрічі з Андрієм із Замарстинова, зненавидів його не тільки за те, що вважав провокатором, а й за супротив владі — безоглядний та фанатичний. І якщо навіть його переконання були щирі, то глупі вони у своїй суті, бо ж зовсім не Америка виграла війну, а таки совєти, і пройшли переможним походом від Волги до Шпреє не американці, а українці, грузини, казахи, й радянська система зовсім не схожа на всохлого дуба без кореневища, як у цьому переконував себе самого Северин, — стоїть вона на землі й вічно стоятиме; зрештою, яку вагу може мати Андріїв бунт, якщо це насправді був бунт: хто нині може здолати силу совєтської держави? Головою об мур?

А втім, чому б мені не змиритися з існуючим порядком, так, як це зробили мільйони, — клубочилися в мозку думки, мов дощова черва, — чому я сам себе зневолюю до мук, чому не хочу назвати рабство — свободою, адже маю що їсти, до того ж спроможний учитися, я ж можу стати ким захочу: вченим або письменником, тільки треба піти на компроміс із владою, і маю нагоду це нині зробити — піти нарешті до Корсакова й розповісти йому, що говорив на гауптвахті Андрій із Замарстинова.

Та що й казати, Северин мусить так учинити, адже особіст підіслав, таки підіслав провокатора — а я слухав, і якщо не доповім, то засвідчу свою згоду з його інвективами, коли ж донесу — то кого скривджу: прецінь покидька, огиду!

Ці Северинові думки були схожі на шаманське самонавіювання, він відчував, що то нашепти якогось ворожого двійника — настирливі, підступні й водночас спокусливі, він піддавався чужому вмовлянню, ставав супроти нього безвладний, хоч добре розумів, що то страх, перед яким годі встояти — він панує всюди, від нього спирає віддих, він забирає кисень, й Северин щораз то більше піддавався сторонній силі і власній немочі… Й сталося так, нібито не Северин, а його двійник, який набув власної незалежности й сутности, вийшов крадькома з казарми після відбою, перейшов плац і ступив на стежку, що звивалася між валунами, ніби сама себе заплутала, ведучи до річки, на березі якої тулилася низька мазанка з освітленим вікном: особіст працював ночами, й через те, мабуть, райдужки його очей не мали кольору, немовби його висмоктало безсоння; лейтенант сидів за столом, крізь фіранку видно було його широку спину, він вичитував якісь папери, лікоть похитувався — щось нотував, може, чиїсь душі вписував у моторошний кондуїт, а чи викреслював, за непотрібністю, вихолощені; Северин тільки мить придивлявся до нахиленого над столом особіста, і вже рука потягнулася до віконця, і вже задріботіли пальці, ще не торкаючись шибки, — і став би Северин стукачем, якби хтось його не сіпнув за плече, і рука опала, мовби всохла; він оглянувся й побачив позаду себе русоволосу дівчинку із зеленими очима: в одній руці вона тримала м'ячик, а другу по–змовницьки приклала до губів і заперечливо похитала головою.