Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Й думав уві сні: що ж то за знак, коли сниться знайома домівка, а каже «Сонник», що така з'ява провіщає розкриття внутрішньої сутности людини, — тож матиму можливість простежити свій пройдений шлях без свідків і перемінитися із судді на підсудного перед власним сумлінням — до того, як відійти до душ, котрі ваблять мене своєю мисленою силою, намагаючись заманити до себе, в інше життя.

Серед цілковитої самоти Майстер відчув, як приходить до нього пекуча згадка, яку він досі притлумлював у глибині душі: був то спомин про батька, й Северин уперше в житті заридав і збагнув, як солодко плакати.

Очищався слізьми, а вони збиралися в одну велику краплю під сивою оболонкою, він роздер її й увійшов досередини; стінки сльози розсунулися на весь простір ґражди, і Майстер замешкав у своїй власній сльозі — в близькому сусідстві з душами, які чекали від нього звіту. А сльоза розширювалась, її прозора плівка розтягувалася, мов оболонка дитячої надувної кульки, ліпилася до митих стін хатньої кліті й, оповиваючи сволоки, вистелила тисову стелю; вона виґлянцьовувала нутро світлиці, не поминаючи жодної закутини й щілини, заклейструвала двері, Майстер відчув, як увесь світ замкнувся у його власній сльозі.

І став я в'язнем своєї сутности: на душі було сумно, але й затишно, нібито хвилі штормового океану прибили мене нарешті до заповітного острова, на якому є все, що для життя потрібне, і дивувався я, що мій життєвий обшир вельми скромний, проте самодостатній, і в моїй свідомості майнула думка, що всі світові бурі й пристрасті, ненаситність і жадоба слави — цілковита марнота; якщо світ людини може вміститися в дрібненькій сльозі, то зміст людського існування є набагато дешевшим від уявної його вартости, навіяної захланністю та марнославством…

Майстер порозглядався довкола: стеля ґражди стала небом, позначеним на тисових дошках трьома хрестами, гладко вигемблювані стіни окреслювали простір, цілком достатній для того, щоб відчути повноту існування; у вікно, яке відокремлювало світ Майстра від космічної залежности, вдивлялася трансцендентність, і хоча Северин усвідомлював, що потенційно належить їй, усе ж цієї миті почувався від неї вільним, і це надавало йому рівноваги й усвідомлення власної потрібности в земному житті.

Сволоки були списані незнайомими письменами, і я радів, що моє життя ще якийсь час буде виповнене певним сенсом, адже мені дано ще до переступу через межу між реальністю і трансцендентністю ті письмена відчитати й залишити своє відкриття нащадкам; може, то історичний матеріял для останнього мого майстерштику, може, перо ще попроситься до моїх рук?

Уздовж стіни прослалися важкі лавиці, які спинялися аж біля печі, що бовваніла в куті й шкірилася роззявленою черінню — той без затули отвір провадив, мабуть, у саме пекло; посередині світлиці стояв дубовий стіл, і на ньому Майстер побачив інкрустовану тарелю, вивершену пірамідою писанок, кожна з яких означала початок невідомих істин; до них йому було призначено доступитися крізь власне невігластво й обмеженість земного мислення, — чей там, у далекому минулому, існує закостеніле в безчассі життя, яке я маю розворушити й воскресити для нинішнього дня, а передовсім для себе самого; переді мною постала цікава перспектива: через свячене яйце, як через медіюм, осягнути занехаяну в пам'яті сутність нашої історичної долі і свою власну сутність в контексті історії.

Було тихо в ґражді, й Майстер нетерпляче очікував дійства, яке неодмінно мало відбутися в пристані його осамітнення. Він відчував, що зараз наступить мить — і розпочнеться для нього новий життєвий триб, коли він осмислить передовсім свій пройдений час і віднайде його розвиток, перетворення в іншу, досконалішу сутність. Северин усвідомив також і те, що цей останній шмат життя мусить розпочатися з виправлення помилок, вчинених у попередньому стані.

А втім, я прожив свою дотеперішність без гріха… Так, без гріха! Я тільки затаїв перед самим собою, що колись перебував у тісній з ним дотичності: часто відчував його так близько у хвилини душевного розслаблення, що гріховна нечисть могла навіки увійти в мене; я водно бачив її увіч, іноді підпускав до себе на трагічно небезпечну відстань і в зневірі, коли спокусу було витримувати невміч, уявно поринав у розкіш блуду. Й переборюючи його звабу, все ж деколи так ризиковано наближався до злочину, що він мало не ставав моєю власністю: розпачливо відчужуючись від нього, я таки осквернював себе наближенням до гріха, й тому на останньому життєвому етапі, який настиг мене у ґражді, я змушений очистити себе, невинного, каяттям, яке може прибрати лише подобу сльози.