Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Втім пролунав з мегафона голос екскурсовода: «Запрошуємо всіх до автобусів! Надійшло тривожне метеорологічне повідомлення: з Дельф іде до нас шторм. Усім негайно зайняти свої місця!»

Вранці на море впав мертвий штиль. Скував поверхню вод блідою плівкою, й здавалося, що на ній видніються відбитки чаїних лапок; баклани й буревісники припали нерухомими грудками до скляної гладіні, ніби приречені на страту; в повітрі панувала глуха й тривожна тиша, ніби вся природа очікувала смертного вироку, тільки в недосяжній глибині моря чулися затаєні звуки, неначе там кришилися коралові рифи, й велетенські брили, падаючи на дно, вряди–годи витискали на поверхню сердиті пухирі, що розходилися колами, руйнуючи на мить сусальне срібло штилю. І знову все стихало в очікуванні неминучої бурі.

А вона вже давала про себе знати: західний схил чистого неба затягався сірими перистими хмаринками, вони розповзались небокраєм, набухали й блідли, ніби наливалися затаєною злістю на беззахисний світ; врешті десь із Дельф чи Фессалонік потягнуло холодним цугом, й море зловісно застугоніло, проте ще стримувало лють, а на кого — на людей, які в тривозі висипали на палубу й мовчки посилали свої просьби до Господа, щоб утихомирив бурю там, де вона розпочалася, чи на самого Бога, готового вислухати людські благання? А може, на береги, що скували його свободу?

Майстер стояв на кормі з опущеними руками, він мав винуватий вигляд, нібито сам спричинився до біди, — знав бо, знав, що вона прийде! Йому згадався татарин Мансур, який колись через нестримне бажання волі пропав у Каспійському морі, а теж ввижався перевернутий догори днищем крейсер, що занурювався в незглибинні води Тихого океану — і скільки то моторошних годин прожили моряки в холодному полоні?.. Й чи не божевільний цей задум — зігнати з усієї Європи творчий люд в цю білу домовину — чи ж то треба репресій, коли і в такий спосіб можна розправитися з розумом націй? І хто відповідав би за трагедію «Ренесансу», якщо б він учора відплив у відкрите море — ще до оголошення метеозведень? І чому я два дні тому, попереджений таємничим привидом про можливу катастрофу, не розповів керівникові круїзу про своє видіння? Боявся глузів?..

До Северина підійшла Гелена, взяла його під руку, ніби відчула, що треба заспокоїти приятеля. «Чого ви хвилюєтеся, адже теплохід не серед морських широт, а в надійному порту»; «Могло ж статися інакше, ми ж мали підписати в Дельфах “Декларацію примирення”, а наші керівники, безнадійні романтики, ще вчора зранку готові були вийти в море, я про це знаю, і мене морозить від однієї лише думки…»; «Заспокойтеся, Северине, “Декларація” вже готова, нас виведуть на берег, і ми підпишемо»; «Та яке тепер це має значення?..»

«Я знав, пані Гелено, що буде шторм, про це сказав мені позавчора червоноголовий — і вже нема зловісника, зник на горі в Ефесі…»

«Як то зник? Он ходить палубою!»

«Та ні, це наш — у перуці злого духа…»

«Який бо ви містифікатор, пане Северине, — чи бува не зародився у вас задум химерного роману?»

«Можливо… Але я таки вірю, що зло вміє прибирати людську подобу».

«І прибрало, як бачите…»

Гелена потиснула Майстра за лікоть, зазирнула йому в очі.

«Полишмо містику, — сказала. — Поговорім про щось приємне, адже сьогодні роз'їдемося. І ніколи більше не зустрінемось… То я хочу вам на прощання сказати, що це коротке спілкування з вами геть перемінило мій триб мислення… Не маємо права ставати гомункулусами, як червоноголові. А вони є всюди і всі вони інтернаціональні — ці метастази бездуховности».

Червоноголовий проходив мимо й почув, що про нього говорять. Він безцеремонно став перед Северином і Геленою, зняв перуку, підніс її над головою й задекламував:

«Ну як?» — запитав псевдочервоноголовий.

«Ти сам не розумієш, що наплів», — знехотя мовив Северин, щоб позбутися влізливця.

«А навіщо розуміти? — згірдливо відказав Степан. — Поезію треба відчувати!»

І пішов собі палубою. Майстер звів до неба руки.

Чому, чому не чутно дзвону?» — вимовив з гіркотою.

«Це ваша поезія?» — спитала Гелена.

«Ні, згадалися слова з Данилового вірша… “Чому не чутно звуку сурм?” Я б таки підсилив його цим рядком».

У цю мить налетів на море шквал. Заскрипіли реї, теплохід вдарився до подушок на пірсі, Гелена похитнулася, Северин підхопив її й так тримав, обнявши.