Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

«Розходьмося по каютах», — сказав.

«Ні, ні, — прошепотіла Гелена. — Я хочу уздріти те, чого ще ніколи не бачила…»

З моря насувався вал. Виростав, здувався, ніби силкувався увібрати в себе всю воду моря. І сизий гребінь, що з'явився на вершині водяної гори, немов грива, ринув униз водоспадом. Швартови натягнулися, затріщали, корабель перехилився, поповз супроти водоспаду і, опинившись на гребені, стрімко злетів униз… Тоді з чорних вод посунув другий, ще більший вал.

«Ви не бачили Йоганни, Гелено?» — із затаєною тривогою спитав Северин.

«Вона відлетіла ще вчора. Ніби сподівалася біди… Ви будете за нею тужити?»

«Доки житиму… Я знайшов ту, яку шукав так довго. Дівчинку з м'ячиком… І втратив назавжди».

«Нічого ви не втратили, якщо покохали…»

«А вона, видно, більше любить свій рідний край — якщо не хотіла ще раз зустрітися зі мною… І подалася туди, де люди вмирають з утіхи, коли побачать сонце. І все ж марно боялася останньої зустрічі — хіба я зміг би її затримати?..»

«Як ви житимете далі?»

«Мені теж довелося багато чого передумати, Гелено. Я досі намагався бути суддею. А треба стати підсудним — у самого себе. Я маю де усамітнитися для роздумів».

«У ваших Карпатах?»

«Так, я там маю ґражду. І ніхто мені не заважатиме побути нарешті на самоті — у своїй власній сльозі. Й збагнути — чого я вартий».

«Будете пам'ятати про мене?»

«О так! Я напишу повість про Йоганну і про Гелену Краґ. Але не обізвуся ні до вас, ні до неї. Навіщо? Ми взяли одне від одного все, що вдалося взяти. І стали багатші…»

«Стали інші».

«Отже, недарма все–таки відбувся цей круїз».

Другий вал був вищий, масивніший, страшніший, він повільніше насувався й ревів у пароксизмі нещадної люті.

З рубки пролунала команда капітана корабля: негайно сходити усім на берег.

Літак набирав висоту. Коли розвиднілося, стюардеси почали розносити пасажирам сніданки й вино.

Бельбас Теодор просвердлював пальцем повітря над головою і від утіхи, що небезпечна подорож закінчується, виголошував чергову латинську приказку — цим разом доречно:

«Veni, vidi, vici! Veni, vidi, vici!» [61] «Прийшов, побачив, переміг!» ( латин .).

Літак прямував до Варшави, щоб звідти завернути до Львова й Києва.

Пан Єжи дрімав: він не боявся ні морської бурі, ні грозового неба.

Микола й Тарас докінчували дискусію про заанґажованість і самодостатність літератури.

Еліта Пре ковтнула повний фужер вина, схилила голову Корнилові на плече й шепотіла: «Kochanie moje, musze byc jeszcze kiedys twoja. Przeciez no!.. I wez to pan sobie na karb: ja nie dopuszcze, zeby polacy i ukraincy jeszcze raz miedzy soba klucili sie!» [62] Мій коханий, я мушу бути ще колись твоя. Напевно! І затям: я не допущу, щоб поляки й українці ще раз чубилися між собою! ( пол .).

Анатолій сидів окремо, розклав на колінах папери і щось писав: можливо, перекладав або правив текст.

Степан ходив поміж рядами в червоній перуці з косичками й декламував непристойні вірші.

Майстер сидів поруч з Данилом. Обидва мовчали. А коли літак почав знижуватися, Северин проказав сам до себе:

«Коли сурма видаватиме невиразний звук, хто стане готуватися до бою?»

«Звідки ви взяли ці віщі слова?» — запитав Данило.

«Із Першого послання Павла до коринфян».

Майстер Северин відклав перо, а чи воно само випало йому з рук: більше ні рядка, ніколи, я втомився. Папір холодний, мертвий, я більше не вмію з ним розмовляти, мені потрібна в о н а, її порада, однак, зеленоока жінка більше не приходить у мої сни — мене дійняло таке відчуття, ніби моє тіло покинула душа. Чим я завинив, за який гріх спостигла мене покара?

Майстер ліг на тапчан, була ніч, він глибоко пірнув у густу темінь безсоння, марно намагаючись допасти до м'якого, теплого клубка сну, який відкочувався від нього все далі й далі й мало що не зникав. Майстрові ставало моторошно від напливу чужих думок, що проникали до нього з пропасних глибин космосу, — він ставав перед ними безпорадний, тому що не міг осягнути в них змісту й гармонії: безладними зграями ширяли вони над Северином, ударяючись об його чоло, ніби хотіли розчерепити, увійти якнайглибше в мозок.

Северин нишкнув під навалою мисленого етеру, витвореного упродовж століть, тисячоліть і вічности, його власні думки пригасали, не здатні змагатися з невідомим духовним світом. Він пробував молитися, як це робив у дитинстві, коли нахлинало безсоння, та молитви змовкли в душі, й Майстер ґвалтував свій мозок, спонукуючи його до мислення.