Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

«Поїдемо в Помпеї, Корнильцю! — аж навшпиньки стала Еліта. — Я б хотіла поглянути…»

«Борделів нині повно в світі, люба, не конче добиратися до Везувію, — відказав Корнило. — Є вони, напевне, і у Варшаві».

«Але ж мозаїки, мозаїки!» — зітхнула Еліта.

«А й справді — який матеріял для еротичної поезії!» — засміявся Корнило.

Екскурсанти розбрелися поміж руїнами, а гурт польських та українських письменників, які за час круїзу міцно здружилися, зупинився перед бібліотечним ґмахом.

Політолог Микола й філософ Тарас знову встрягли в суперечку: чи має право література заанґажовуватися в політику.

«Та невже ти вважаєш, Миколо, що прадавні пергаментні сувої, які дві тисячі років тому лежали на цих самісіньких мармурових поличках, не мали жодного стосунку до державотворення Еллади — а може, то була «Антігона» Софокла або «Прикутий Прометей» Есхіла».

«Античні драматурги, Тарасе, творили за найвищими естетичними законами, а політикою займалися імператори».

«Всі вони були однаково заанґажовані в державотворчий процес, а як же інакше?»

«Ти свої літературні теорії завжди прив’язуєш до нинішнього дня, проте мусив би знати, що між стародавнім мистецтвом, яке певною мірою було ілюстрацією до історії, і чистою естетикою нашого часу існує велика різниця».

«Що ж, тоді — нинішні письменники мають витати в емпіреях й бути байдужими до того, приміром, якою є наша сьогоднішня влада — українською чи антиукраїнською, з кого формується в нас провідна верства — з політиків чи політиканів, з чесних чи підкупних осіб, з героїв чи боягузів, з мудреців чи дурнів, та невже ти хочеш, щоб новітній літературний процес став аморфним, яловим?»

До Северина доходив зміст суперечки друзів, проте він сприймав її байдуже — був відсутній, перебував і досі в тенетах солодкої ночі, які, немов іржа, проїдало усвідомлення, що Саламіни більше ніколи не зустріне; душу Майстра вихолоджувала порожнеча, і в неї вповзав моторошний спогад про вчорашню зустріч з червоноголовим привидом, який напророкував загибель того всього, чим Северин досі жив; була то ява чи видиво, не міг тепер збагнути Майстер, але ж ось і зараз — реальний, в людській іпостасі привид з червоним волоссям і косичками робить кола довкруж екскурсантів і приглядається до облич, ніби шукає собі спільників; ніхто на нього не звертає уваги, всі вже встигли звикнути до дивака, а він кружляв і все вдивлявся в гору, на якій бовваніли руїни прадавньої тюрми; та невже від неї має розпочатися нова епоха — Господи, а якою ж вона буде?; червоноголового запримітив Степан і звернув Данилові на нього увагу.

«Чий він?» — запитав Данило.

«Певне, всесвітній», — відказав Степан.

«Літературний безбатченко?»

«А тобі доконче треба, щоб усі оспівували батьківські пороги й водно вигукували: — Слава Україні?»

«Навіщо вигукувати — треба в кожне слово вкладати ту славу, людина ж мусить мати матір».

«Дай спокій, пора позбутися нарешті тих слинявих скиглінь — рідна мати моя, ти ночей не доспала».

«І шельмувати матерів, як ото ти спробував у своєму екзерцисі?»

«Це лише початок, ми здеремо святенницькі маски з усіх ідолів, у тому числі з п'яного Шевченка, закомплексованої Лесі й продуцента світової графоманії Франка!..»

Почувся лункий виляск, Степан хитнувся від ляпаса, капелюх з обвислими крисами злетів додолу — і тут сталося щось зовсім фантасмагоричне: Майстер побачив, як до Степана підбіг червоноголовий, котрий пильно прислухався до суперечки, зняв червону з косичками перуку й натягнув Степанові на голову; цієї мізансцени, мабуть, ніхто крім Северина не помітив, тільки хтось охнув: «А він посеред нас!» Новий червоноголовий безпечно стояв серед гурту, а крутою стежкою на гору, до тюрми апостола Павла, спинався голомозий чоловічок. Майстра дійняв містичний страх: чей усе відбувалося так, як напророчив учора привид. Северин вигукнув: «Заверніть його, він пропаде!»

«Про кого ви, Майстре?» — запитав Тарас, з тривогою приглядаючись до зблідлого Северина.

«Червоноголовий пішов на гору!»

«Отямтеся, он він стоїть».

«Так це ж Степан, а куди той пішов?»

«До предків», — хтось пожартував.

«Але ж безбатченки предків не мають, — не вгавав Северин, — гукніть йому!»

«Якою мовою?»

«Не знаю…»

«Вгамуйтеся, Майстре, ви, певне, зморилися від спеки», — припадав біля Северина Тарас.

«Але ж добре подумайте: може, червоноголового зовсім і не було, тільки маска мандрує поміж нами?»