Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

На чолі демонстрації — з двома малюками на руках, а четверо ще трималися за її спідницю, широким солдатським кроком марширувала жінка, висока, могутньої комплекції — Марта Колиберда. З–під чорних, як два вужаки, брів вона грізно поглядала на празниковий, веселий натовп.

Жіноча демонстрація пройшла по Олександрівській до царського палацу, де тепер розташувалась Рада робітничих депутатів і всі інші громадські організації міста.

Слідом за жіночою демонстрацією, трохи оддалік, посувався загін міліціонерів: не виключено було, що жінки страйкарів та солдатки почнуть вибивати вікна бемського скла в приміщенні Ради чи «Викорого».

Потім з Фундуклеївської вийшла демонстрація зовсім незвичайна. І Хрещатик завмер. Люди на тротуарах прикипали, де були, торговці кинули закликати покупців, автомобілі підрулили до стоянок, візники притримали коней, трамваї теж спинились.

Від одного тротуару до другого і хвостом майже на цілий квартал посувалась лава людей.

Але що то були за люди!

Попереду, на невеличких — квадратний аршин завбільшки — платформочках на коліщатках, підганяючи себе короткими милицями, — котили люди без ніг. Було їх з добру сотню. За ними крокувало ще з двісті — високо закинувши голови назад, неначе невідривно вдивляючись у ясне небо чудового літнього дня. Але руки — в кого вони були — вони витягли наперед і поклали на плечі іншим, попереду. Це були один в один — сліпці. За невидющими — хто на костурах, хто з ковінькою при одній нозі — шкандибали й підстрибували різні каліки, ще кілька сот. Інші ступали й обома ногами, але мали тільки одну руку, або не мали й одної. Усі поспіль були в солдатських гімнастерках і з солдатськими кашкетами на головах, на грудях у більшості теліпались медалі й Георгіївські хрести.

Це були інваліди війни з військових госпіталів. На чолі демонстрації двоє безногих, але дворуких везли плакат, втуливши держална між колін:

«Ми воювали за віру, царя і вітчизну».

А за ними двоє двоногих і дворуких, але скручених тіпанкою «пляски святого Вітта» після контузії хребта, несли другий, більший транспарант. Держална тремтіли й здригалися в їхніх ні на хвилину не спокійних руках — від того полотнище неспинно трусилось над лавою демонстрантів. На транспаранті було:

«Коли Тимчасовий уряд за війну, то геть Тимчасовий уряд!»

«Коли Установчі збори будуть за війну, то не треба Установчих зборів!»

На звороті транспаранта теж був напис:

«Не давайте грошей на війну!»

Збори київських більшовиків були як завжди бурхливі.

Сперечались Андрій Іванов з Юрієм П'ятаковим.

За Івановим стояли більшовики із Спілки металістів, Третього авіапарку та Спілки кравців — найчисленніші організації в місті. П'ятакова підтримував міський комітет.

— Так не буде! — категорично, як завжди, заявляв П'ятаков.

— Так повинно бути! — стояв на своєму Іванов. — Цим ми забезпечимо перехід від революції буржуазно–демократичної до другого етапу — революції соціалістичної!

Вони стояли зараз один перед одним: Іванов — на трибуні, бо дістав слово і промовляв. П'ятаков — за столом президії, бо, як і постійно, головував на зборах. Іванов стояв, ухопившись обома руками за борт кафедри і нахилившись вперед, — неначе готовий до стрибка. П'ятаков теж сперся обома руками на край столу і теж нахилився вперед — неначе готувався випередити супротивника і зробити стрибок першим.

Приміщення аудиторії Вищих жіночих медичних курсів, перетворене тепер на «клуб» печерських більшовиків, було тісне: сиділи на одному стільцеві по двоє, приткнулися по підвіконнях. Зал гув і гримів — одні підтримували промовця, інші поділяли позицію головуючого. Найбільше метушився і галасував Василь Назарович Боженко: він уже кілька разів підбігав до столу президії, вимагаючи слова й собі.

П'ятаков — коли гамір ставав нестерпним — хапав дзвіночок і калатав. На Василя Боженка він сердито махав рукою.

Мова йшла про озброєння київських пролетарів.

Іванов обстоював ленінську тезу, схвалену Центральним комітетом, про озброєння робітників та селян і створення всенародної міліції, бо тільки озброєння мас може гарантувати знищення старорежимного апарату насильства і забезпечити перехід влади в руки трудящих.

П'ятаков знімав цю ідею на глум і кидав Іванову в'їдливі репліки. Зброї, мовляв, не вистачає і для армії на фронті — де ж її взяти для мільйонів робітників та селян? І чи не призведе зброя в руках до того, що есдеки підуть війною на есерів, есери на бундівців, а анархісти розпочнуть бій проти всіх і вся? А наші «мужички» і взагалі не вміють поводитись з гвинтівкою чи кулеметом…