Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Ну, як у вас?… — запитав Данило в курсистки з студентами: він уже віддихався, і ковтати стала змога, тільки дуже хотілось пити, — руки, ноги цілі?

Стрижений говіркий студент глянув з–під руки непорозуміло: він все ще тулив п'ятака до ґулі. Бородатий не поворухнувся. Курсистка повернула обличчя, не зводячи його з рук:

— А! Це — ви? — впізнала вона. Губи їй скривила посмішка. — Здорово ж вони вас віддубасили!

— Вас — теж! — сердито буркнув Харитон.

Курсистка звела обличчя з рук і сказала з викликом:

— Може, вважаєте, що це я винна? Бо… закликала. Так… чиніть, як вважаєте потрібним… До ваших послуг!

Солдат поруч пробубонів щось невиразне, на зразок — «подумаєш, ти закликала! Самі з вусами!»

— Та ні, чого ж… — промимрив Данило зніяковівши.

— Що ви! — гукнув Флегонт. — Навпаки, дуже добре, що ви взяли, так би мовити, ініціативу на себе… Дуже добре!

Флегонт зробився червоний. Але кинуло його в кров не того, що він соромився поразки, а тому, що пошарпана в бійці дівчина, яка й справді спричинилась до початку бійки, — враз уявилася йому в сяйві невимовної краси. Так, так, Флегонт бачив її зараз прекрасною красунею — найчарівнішою поміж усіх жінок, яких він досі зустрічав. І була це не звичайна — плотська врода, а краса неземна — натхненне втілення ідеалу: Жанна д'Арк, Маруся Богуславка, Софія Перовська… В таку жіночу красу не можна вульгарно закохатись, перед такою божественною красою можна тільки молитовно преклонити коліна… Тому Флегонт і зашарівся. І мимоволі інший дівоцький образ став Флегонтові в уяві — образ студентки Марини Драгомирецької, і в порівнянні… програвав. Флегонтові соромно було це визнати, він уважав навіть таке визнання безчесним. І тому — в боротьбі з собою самим — він червонів ще дужче.

Харитон мовчав. Він не глянув ні на курсистку, ні на її студентів. Злість закипала в ньому, і він наче боявся її дурно розплескати. Він звівся і кинув товаришам:

— Ходімо, хлопці, додому чи що…

Поки Данило з Флегонтом зводились, він додав ще злісно:

— Садами підемо або й поза садами — кручею, а то… — Він скептично оглянув свою одежу, потім Данилову і Флегонтову.

— Так нема закурити? — з жалем констатував солдат.

— Нема! — буркнув Харитон. — Було б, самі закурили. Ех! — Він замірявся, видимо, додати ще два–три вичерпні слова, але згадав, очевидно, що чути буде і дівчині, і через силу стримав себе. Тільки зиркнув на дівчину неприхильно.

— Хлопці! — почувся раптом голос дівчини. Хлопці озирнулись через плече.

— Знаєте що, хлопці? — сказала дівчина. — Може б, ви зашили до мене? Є про що поговорити…

Хлопці непорозуміло перезирнулись, не добираючи, чого це раптом дівчина вирішила запрошувати до себе в гості?

— А чого?… — почав був Данило.

Дівчина перебила його, посміхнувшись:

— Можемо познайомитись… офіціально, коли вас дивує моє запрошення. Це, — вона кивнула на стриженого студента з набитою ґулею на голові, — Саша Горовиць, студент другого курсу, неперевершений полеміст, але в дискусії навкулачки, як бачите, зазнав поразки. Це — Юрій Коцюбинський, син, може, чули, відомого письменника: служить у сто вісімдесятому петроградському полку. Студентську тужурку позичив у Горовиця, щоб не наражатись на комендантський патруль, бо він у Києві… не зовсім законно. А мене звуть Лія, прізвище — Штерн: фармацевт по професії і вчусь у консерваторії. Живу на розі Прорізної й Володимирської, над кафе «Маркіз», проти безногого Шпульки. А вас, я вже чула, звуть Данило, Харитон і Флегонт… Зайдете?

— Там побачимо! — буркнув Харитон і крутнув на місці товаришами, взявши їх за плечі.

Данило озирнувся на дівчину, але Харитон дражливо процідив крізь зуби:

— Ну, ти! Жених, чи пак — супруг! На чужих дівчат не дуже оглядайся: жінці скажу!

Флегонт теж озирнувся. Потім ще раз. Серце йому калатало. Постать Жанни д'Арк, Марусі Богуславки, Софії Перовської, тобто фармацевта–консерваторки, вже зникла за зеленою гущавиною, а він все поглядав та поглядав через плече.

Вони пішли понад кручею, через Аносівський парк, щоб не потрапляти людям на очі в своїй пошматованій одежі.

А місто залишилось позаду, як було.

І Хрещатиком знову проходили самодіяльні маніфестації.

Пройшла демонстрація, яка складалася виключно з жінок. На більшості заводів відбувались нині страйки, і меншовицький провід Ради робітничих депутатів вирішив страйкарів на самодіяльну маніфестацію не виводити. Страйки відбувались, правда, під економічними гаслами — збільшення зарплати на дорожнечу, восьмигодинний день, соціальне страхування, але ж треба було начуватись: ті капосні більшовики норовили використати будь–який масовий акт і підкинути до мирних економічних гасел щось на кшталт «геть війну» чи «влада — Радам»… Тому жінки робітників вийшли демонструвати самостійно. Вони несли плакат: «Вимагаємо збільшення хлібного пайка!» Другий плакат несла група солдаток: «Третій місяць ми не одержуємо допомоги за наших чоловіків, що проливають свою кров на фронті».