Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Поздоровляю вас з бойовим хрещенням, молодці!

Шеренгами юнаків наче перебігла хвиля, і півтисячі юних голосів гаркнули як один:

— Раді стараться, господин капітан!

Порядок, таким чином, відновлено, і автомобіль рушив. Поручик Драгомирецький перехилився через борт ландо і гукнув до шеренг, що стояли струнко:

— Мало ви їм дали! Треба було добре юшку пустити цим більшовикам! Ех, ви! Карандаші!..

«Карандашем», тобто — гімназистом, сам він був тільки три роки тому, коли з сьомого класу 5–ї печерської гімназії пішов у 3–ю, печерську, школу прапорщиків — добувати військової слави і вислужувати Георгії.

Поручик Петров сидів нудний та тоскний. Єдине почуття, яке пронизувало його зараз перед шеренгою гімназистів, це було почуття заздрощів: ех, коли б отак заплющити очі, а тоді розплющити — і ніби не буде цих трьох років, і він і далі тільки гімназист сьомого класу!

З якою б радістю вхопив би він зошити під пахву і побіг до гімназії — хоч би й писати остогидлі латинські екстемпорале або завчати напам'ять тексти катехізису! Щаслива, їй–право, була пора…

Данило, Харитон і Флегонт спинились аж на вершку кручі, поза літнім павільйоном ресторану «Ротца» на самісінькому шпилі, де гребінь Купецького саду перепадає вже на той бік — урвищами до Дніпра. Вони спинились, насилу відсапуючи, тримаючись за серця, що скажено калатали після швидкого бігу та сквапного дряпання на гору. Тут і там, з кущів, з'являлись і інші фігури втікачів — групками і поодинці.

Харитон був без свого хвацько заламаного на потилицю «фартового» синього кашкета — загубив його в бійці, руде волосся стирчало віхтями на всі боки, червона атласна сорочка була розпанахана навпіл. Він важко сів долі. Між його зашерхлі губи видерлося тільки три слова — всі три недруковані.

Данило теж сів поруч з ним. Данилові якимсь дивом кашкет на голові залишився, і гарно відпрасована Тосею вишита сорочка теж була неначе зовсім ціла, тільки — без лівого рукава. Зате ліве око йому підпливло пухирем, а з розсіченої губи кров стікала на підборіддя. Груди Данилові здіймались рвучко, а в горлі так пересохло, що він не ладен був і ковтнути.

Флегонтова гімназична тужурка виглядала зовсім жалюгідно: всі п'ять блискучих ґудзиків були відірвані, рукава на ліктях лопнули, а один був роздертий до самісінького плеча. На лобі в нього кривавила подряпина — від скаутської патериці. Він сів і простяг Данилові рукав від його сорочки:

— На!

— Що, хлопці? — люто, але заразом і якось весело та зухвало, кинув якийсь солдат, виринаючи з кущів, — дісталося на горіхи? — Він посварився кулаком кудись назад, звідкіля чувся спів. — Ви хто такі будете?

Йому не відповіли, і солдат сів трохи віддаля.

Данило, нарешті, ковтнув через силу — його хтось душив за горлянку, і горло тепер зовсім запухло, — і прохрипів:

— Ну, нехай начуваються, сволота!.. Чуєте, хлопці, завтра ж треба вступати в нашу арсенальську дружину робітничої самооборони…

— Дружина! Дружина! — сердито огризнувся Харитон. — Що там твоя дружина може: тільки й того діла, що стережуть кіоск з більшовицькими газетками! Теж мені — вояки! Пацани!

Він плюнув і почав викручувати воду з холоші.

Харитон мав рацію: арсенальська дружина робітничої самооборони вартувала вночі біля кіоска, що продавав більшовицьку літературу; щоночі юнкери сусідньої з «Арсеналом» школи прапорщиків замірялись перекинути кіоск і літературу знищити.

— На Донеччину треба вертатись швидше — от що! — гукнув він вже зовсім люто. — А то марудимось тут: то тобі — женихатися, то тобі — вінчатися треба! Завтра ж їдемо на шахти, чуєш?

Флегонт похмуро промовив:

— Монархісти! Великодержавники! Скільки їх у нашому Києві! Українська столиця і пролетарський центр, а дворян, чиновників і всякої російської аристократії — тьма–тьмуща!

— Самовизначаються! — презирливо хмикнув Харитон.

— От і добре! — понуро відказав Флегонт. — І нехай собі самовизначаються: революціонерам і українцям легше буде розібрати, кого з міста і з України гнати геть…

Вихований на аполітичності дореволюційної гімназії, звихнутий в сумбурі безпредметного в перші дні Лютневої революції протестантизму, він щиро вірив, що революційними і є ті партії, які звуть себе революційними. Прихилений батьками до всього рідного, яке, проте, все його коротке життя перебувало під суворою забороною царського режиму, він мислив собі так: все революційне — заборонено, все українське — теж заборонено, отже, все українське — революційне. Втім мислити так навчено його і з підручника формальної логіки професора Челпа–нова, — відповідно до шкільної програми.