Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— А ти думаєш, десь по–інакшому? — скептично запитав Данило. — Скрізь так!

— У нас, на Донеччині, не так! — знову озвався Харитон. — У нас Климент Ворошилов Червону гвардію організує!

— Скрізь так! — вперто повторив Данило. — Я в газеті читав. Так і буде! — майже скрикнув він, бо горлянку йому вже потроху відпускало. — Аж поки закінчиться війна. Фронтовики вже покажуть паразитам, по чому на ярмарку гребінці!

— Вірно, браток! — відгукнувся солдат і пересів ближче. — Нехай тільки рушить армія з позицій! Закурити в котрогось є? Я — з Воронезької сто сорок сьомої, на Львівській стоїмо, — компанійськи поінформував він. — А сам я з Рязанської губернії, деревня Солотча, може, чули?

З кущів на кручу вийшла дівчина і двоє студентів. Дівчина була в самих панчохах — туфлі вона тримала в руках: в обох туфлях начисто відламано каблуки. Червона кофтинка на ній теж була подерта. Бородатий студент накинув їй на плечі свою тужурку, щоб прикрити непорядок. Тепер, без студентської тужурки, він виглядав просто солдатом — в чоботах і гімнастерці. Другий студент — щуплий, стрижений — тримався за голову: там цвіла величезна, аж синя, ґуля.

Хлопці зразу впізнали студентів і дівчину–курсистку, що гукала «протестуємо» та «більшовики, гуртуйтесь сюди».

Курсистка з студентами сіли кілька кроків оддалік, звісивши ноги з кручі. Вона сперла руки ліктями на коліна, поклала голову між долоні і завмерла, дивлячись кудись просто перед собою. Бородатий в гімнастерці теж сидів непорушно й мовчав. Стрижений студент тулив мідного п'ятака до гулі на голові, потім охолоджував його, помахавши в повітрі, і знову тулив, і говорив, говорив безперестанку — збуджено й пристрасно. Він щось доводив чи чогось вимагав і для більшої переконливості раз у раз змахував у повітрі другою, вільною рукою.

— Помовч, Сашо! — з досадою кинула йому курсистка.

Але студент говорив далі, так само пристрасно.

Позаду, за хащами саду, гуло місто — життя на Хрещатику вже, очевидно, ввійшло в норму: чулися бренькіт трамваїв, схлипування автомобільних клаксонів, гуркіт екіпажів по бруку, вигуки вуличних продавців. Ближче, в ротонді Купецького зібрання, духовий оркестр награвав попурі з «малоросійських пісень».

А стрижений студент, вихолоджуючи свою ґулю, все дзумів та дзумів, ніяк не заспокоюючись.

— Юрій! — звернулась курсистка до бороданя. — Чуєш, Коцюбинський? Скажи Саші, щоб замовк: ну просто нестерпний.

Бородатий студент всміхнувся — посмішка на його матовому, блідому обличчі, облямованому від вуха до вуха густою, лопаткою вниз, кучерявою бородою, була несподівано напрочуд лагідна проти гострого, пронизливого і суворого погляду очей.

— Горовиць! — сказав він лагідно, хоча й трохи іронічно. — Покиньте: ви не на мітингу! Бодай зараз, коли вас таки добре довбонули по голові, придивіться краще довкола себе: гляньте, яка попереду краса!

А попереду, на заріччі задніпрянському, справді стояло чудо київської неповторної краси. По обрію — темна смуга броварських лісів, ближче — серед піль та перелісків — смужка білих, аж сліпучих проти сонця, хатинок Вигурівщини та Троєщини; праворуч — похмурий Дарницький бір; ліворуч — марево над Десною. Ще ближче — зелені хащі за Передмостною слобідкою і ажурний контур Ланцюгового мосту, голуба протока перед Микільським пустищем, піски понад синьою смугою Старика, верболози за Чорториєм. Зовсім близько — тільки через жовті води Дніпрового фарватера — тісні вулички Труханівки в кучугурах верб та яворів і білі видовжені розкоти пляжів під Трухановим островом. І над усім — височенним шатром — розкинувся небозвід: синій–синій, бездонний, пронизаний сонячним сяєвом — як сама первісна радість буття. Повітря над Києвом, здавалось, було густе, аж тверде — хоч ріж його ножем, але прозоре, легке й невідчутне — неначе й не було зовсім. Тільки ген–ген — над далекими луками, полями й лісами за Дніпром — воно мерехтіло, мигтіло й зблискувало, наче живе срібло: спека літнього полудня вже пропекла його, і воно наче тремтіло від стриманої жаги й спраги. До Дніпра спадали кручі та пагорби один за одним, один попереду другого — зелень диких хащів та виплеканих парків заливала урвища такими буйними хвилями, що, здавалося, ці зелені хвилі от–от ринуть униз, затоплять береги і поглинуть самі могутні Дніпрові води…

Пейзаж хвилював, кликав кудись у далину і невідомість — звабну й тривожну, але він і втихомирював — наче вливав силу, почерпнуту зокола, в стомлену душу.