Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Лінія фронту була, наче широка ораниця, розкопирсана, порита смугами окопів, подовбана вирвами від снарядів: зона опаленої, сплюндрованої, споганеної землі, неначе ґрунт тут перекинуто світовою катастрофою навиворіт.

Ця страшна і огидна смуга пролягала через поля, луки, річки, гори, ліси й селища, але на ній не випасався товар, не жили й люди. Люди, які закопались у ґлей та пісок, не жити прийшли сюди, а — вмирати… Наче приділено велетенську ділянку під нове кладовище — відразу на мільйони могил, і мерці зібрались заздалегідь живцем, щоб, крий боже, не проґавити визначену годину смерті.

Небо над фронтом теж не було таке, як скрізь. В небі, понад смугою загидженої землі, то там, то тут раптом виприсали дрібні, круглясті хмарки — то рожеві, то зеленкуваті. Вони виникали враз, швидко клубочились, вихрились та розпукали, потім наче застигали на мить, стояли в небі непорушно, а тоді починали рідшати, бліднути — і зникали. То вибухали снаряди з шрапнеллю: рожеві — австрійські, зеленкуваті — російські. Залізним шротом, а не зерном всівалося тут землю, зорану не ралом, а дрібним скаллям бомб.

Літаки пішли знову вниз і зменшили швидкість — і пропелери замигтіли перед очима, як спиці у колесі.

І це було якраз вчасно. Навіть у літаку, що плив у повітрі, стало відчутно, як повітря здригнуло, і крила літака хитнуло, наче на хвилі. Навіть крізь виття мотора стало чути, як вдарив грім — і покотив важкими перекатами. Грім накотився ззаду, неначе бив у хвіст. І водночас попереду — за смугою ораниці позицій, там, де розбігались смужки ворожих шанців, — густо, один біля одного, виприснули в небо і стали фонтанами дими. Важка артилерія накрила ворожі позиції одним залпом, другим і третім…

— Артилерійська підготовка до наступу почалась! — гукнув Королевич, нахиляючись до свого напарника–пілота.

Але поручик Ростислав Драгомирецький мирно спав.

А в Києві найвизначніша в цю хвилину подія відбувалась біля блок–поста перед Постом Волинським.

Вже віддзвонили дзвони по церквах, відспівали хори на криласах, закінчилось і бучне свято перед Софією.

Другий утворений Центральною Радою полк — імені гетьмана Полуботка — вже склав військову обітницю, і архієрей покропив вояків святою водою.

Після того полк церемоніальним маршем рушив по Володимирській. З тротуарів гімназистки маяли йому жовто–блакитними прапорцями, а гімназисти співали «А чи пан, чи пропав — двічі не вмирати, гей, ну–те, хлопці, до зброї!» На перехресті біля оперного театру перший батальйон звернув праворуч, другий і третій — ліворуч. Другий і третій батальйони продефілювали по Фундуклеївській і Хрещатиком, на Думському майдані відсалютували жовто–блакитному, віднині — державному над Києвом — прапорові, а тоді рушили в казарми, на Сирець.

А перший батальйон попростував на вокзал.

Він повинен був сідати в вагони і виїжджати на фронт. Другий і третій мали відбути завтра і післязавтра.

Оскільки це була перша спеціально утворена національна, а не просто українізована — військова частина, яка від'їздила на фронт, щоб взяти участь у «наступі свободи», то й вирішено вирядити її бучно: з пасажирського вокзалу, з оркестром музики, з промовами і пачками махорки в подарунок.

Напучували батальйон полуботківців особисто Грушевський, Винниченко й Петлюра.

Свою напутню промову Грушевський закінчив так:

— Слава неньці–Україні! Накладемо головами за нашу волю! Бог з тобою, славне українське лицарство!

Проводжальники гукнули «слава!» Оркестр заграв «Ще не вмерла». Паровоз свиснув — і поїзд рушив.

Але за три кілометри, під блок–постом, семафор раптом виявився закритим. Тут була перша розвилка — на захід і на схід: на фронт і в тил.

Паровоз дав довгий гудок: він просив виходу на головну.

Семафор зразу відкрився, і паровоз дав короткий гудок — вперед. Але поїзд не рушив. Рушив лише сам паровоз.

Бригада зчіплювачів — поки ешелон стояв під семафором — відчепила паровоз від состава, і — оглашаючи околиці частими свистками, швидким ходом, але тільки сам, резервом, — паровоз постугонів по стрілках: на схід, у тил.

Це був, власне, перший бойовий акт київських залізничників–більшовиків.

З солдатських теплушок зразу почулися голоси:

— Приїхали!.. Оце тобі й фронт!.. Одвоювалися!.. Годі!..

Козаки почали вистрибувати з вагонів…

Грушевському, Винниченкові та Петлюрі не пощастило, як гадалося, зразу після урочистих проводів полуботківців поїхати в Центральну Раду, де на них вже чекав бучний бенкет.