Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Ба ні! — відгукнувся хтось інший. — То не Керенський. То ж Петлюра, з військового з'їзду, що по воєнних ділах…

— Лицарі неньки–України! — залементував Петлюра. — Славні вояки національного війська! Хоробрі українські козаки!..

І, не даючи солдатам оговтатись, Петлюра почав промову.

З усіх поглядів то була прекрасна промова. її виголошено гучно, до неї дібрано найпатетичніших слів, і тривала вона недовго: Петлюра ж здавна був знаменитий промовець. В промові раптом було десяток речень. Про стражденну в віках Україну. Про потребу боротись за визволення нації. Про те, що перемогти можна лише зі зброєю в руках. Десятим реченням був заклик до козаків — сідати по вагонах і рушати на фронт — щоб там, на славному полі бою, вибороти волю неньці–Україні.

На цьому Петлюра закінчив і знову застромив руку за борт, бо — противно до Керенського — в час промови не тримав руку в пазусі, а вимахував обома на всі боки.

І зразу знизу прилинув вигук:

— А ми будемо боронити неньку–Україну тут, у Києві!

Цей вигук зіпсував все. Бо слідом за ним зринуло рясно звичайне солдатське: «хай генерали воюють!», «котіться на фронт самі, а ми тут за вас посидимо!», «дзвін до церкви скликає, а сам у ній не буває!»…

Проте Петлюра таки перегукав усіх:

— Сором, козаки! Ганьба! Ви ж маєте на комірах національні відзнаки — жовто–блакитні петлички!

Цей вигук напсував ще гірше: з Петлюри був добрий промовець, але ж дискусіонер — ніякий.

Задьористий, зухвалий молодий голос, пробиваючись крізь загальний гомін, озвався:

— А ви б до цих петличок дали б нам ще гімнастерки й штани! Дивіться, якими шарпаками–голодранцями воювати посилаєте! Де ваші общяні шаровари й жупани?

Ці слова викликали щонайбурхливішу реакцію. Тепер вже гукали про всі солдатські біди й злигодні: про гнилий борщ, про дерті чоботи, про те, що солдатові з казни належиться приварок до каші, але кашу він дістає суху, бо приварок пливе в кишені до інтендантів.

Петлюра рипнув зубами і прогарчав:

— Два б кулемети, по одному з кожного боку, — і з цієї траншеї не вийшов би ні один!..

Це була, либонь, перша стратегічна ідея, яка народилась у голові молодого полководця.

В цю хвилину його ухопив за руку Грушевський:

— Дивіться, дивіться! Вони добуваються сюди! І у них — ножі за халявами!

Справді, по схилові вгору дерлося кілька солдатів. Але вони були беззбройні — за халявами у них стирчали ложки: найперша і нерозлучна зброя солдата. І заміри їхні були зовсім мирні. Це була мирна делегація.

Видобувшись на горб, делегати витерли з чола піт, і молодий «вольноопределяющийся» з високим матовим чолом, гарячими очима й кучерявою бородою — виклав вимоги від імені батальйону.

Вимоги були такі. Видати повну норму хліба, приварок теж повантажити в ешелон, взути в чоботи усіх, хто босий. Після задоволення цих вимог полуботківці давали згоду повернутись до обговорення основного питання — їхати на фронт чи просто тут, у Києві, вимагати миру без анексій і контрибуцій.

— Ваше прізвище? — зарепетував Петлюра до парламентера, хоча в цьому потреби й не було: після вчорашньої розмови з вимогою повернути сто вісімдесятому пішому петроградському полку його вкрадений резерв він запам'ятав цього юнака на все життя. — Як ви потрапили сюди? Ви — більшовик!..

— А що? — іронічно поцікавився «вольноопределяющийся». — Навіщо солдатові прізвище, раз на тому світі викликають на Страшний суд за самим тільки ім'ям, як записано в святцях? А прізвище мого батька ви добре знаєте…

Це був Юрій Коцюбинський, син Коцюбинського, Михайла Михайловича.

Петлюра зміряв його з ніг до голови, тоді рвучко повернувся на місці і попростував до автомобіля.

— Куди ж ви, пане Петлюро? — кинувся за ним Грушевський. — Доконче ж треба, щоб вони поїхали на фронт! Наші взаємини з Тимчасовим урядом можливо буде унормувати лише в тому разі, коли…

— Вони таки поїдуть! — гаркнув Петлюра. — Будьте спокійні, вони туди таки поїдуть! — додав він ще раз, лиховісно.

Він сів у машину. Грушевський плюхнувся поруч.

— Поїдуть? — в голосі Грушевського забриніла надія. — Як же ви це зробите? Це ж, бачте, який народ!.. — Все життя він писав історію свого народу, написав одинадцять томів, але зблизька побачив його вперше.

— Не дам їм хліба! — прогарчав Петлюра. — Зовсім! Нехай подихають з голоду або їдуть на фронт!

Він гупнув дверцятами, Винниченко сів поруч з шофером. Машина рушила. Командир батальйону залишився, як стій, з рукою, прикладеною до дашка.