Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Винниченко розсунув віти жасмину: з Володимирської йшов чоловік — точнісінько у такому ж крислатому капелюху, як на Винниченкові, у такому ж плащі–крилатці і теж з палицею. Він!

Ось він перейшов вулицю, ввійшов у сквер і пішов між молодими берестками та каштанами, неначе бездумно прогулюючись, обігнув руїни і за хвилинку вийшов з другого боку.

Це був досвідчений конспіратор, і хоча нині — в часи загальної легалізації геть усіх партій — потреби в конспіруванні неначе й не було, він поставив це категоричною умовою, коли Винниченко подзвонив і попросив побачення: разом нас ні в якому разі не повинен побачити ніхто!

Нарешті кущі жасмину розсунулись, і Винниченко звівся назустріч.

— Добрий вечір, Юрію Леонідовичу!

— Добрий вечір! — похмуро відказав Юрій П'ятаков. — Даруйте, що запізнився на десять хвилин.

Він зразу сів на ослін, Винниченко сів поруч.

— Яка іронія долі, — Винниченко посміхаючись вимовив наготовлену заздалегідь для початку фразу, — скільки років, до революції, нам з вами доводилось діяти в київському підпіллі одночасно, але зустрітись конспіративно привелось аж після революції, в «свободній» Росії Сашки Керенського! — Винниченко голосно, але коротко зареготав — не стільки з смішної ситуації, як з відчування незручності: розмова попереду була серйозна, і почати її було не просто. — Певний, що й цей ослінчик використовували не тільки ми, українські соціал–демократи, але й ваше підпілля.

П'ятаков блиснув скельцями пенсне на ослін, потім на руїни історичної брами, якою три віки тому в'їхав до Києва, визволивши його, гетьман Богдан Хмельницький, і промимрив неохоче:

— Можливо…

Винниченко слухав з ґречною посмішкою, але П'ятаков більше нічого не сказав. Тоді Винниченко заговорив знову:

— Т–так… пригадую, як на цьому ж ослінчику…

П'ятаков безцеремонно урвав його:

— Сподіваюсь, не для милих спогадів запросили ви мене сюди?

Винниченко зразу перестав посміхатись.

— Пробачте! Волієте зразу до діла?

— Прошу! — П'ятаков вийняв годинник і поглянув на нього. — Маю вільного часу п'ятнадцять–двадцять хвилин.

Винниченко трохи пойорзав на місці: почати зразу було нелегко. Власне, цим двом людям взагалі неначе й не було про що говорити між собою. Перемінивши ногу, наче всідаючись вигідніше, Винниченко перепитав:

— Говорити просто, без… преамбул?

П'ятаков недоброзичливо глипнув на сусіду:

— Найпростіше. Прошу і настоюю на цьому!

— Будь ласка.

Винниченко поспіхом заговорив. Говорячи, він дивився не в обличчя П'ятакову, а кудись на кінчик його бороди. Борідка в П'ятакова була менша проти Винниченкової — цапина, і вуса на боки, кожний геть як чоловік і жінка, коли посваряться. Був П'ятаков рудуватий, з порошею сивизни.

— Юрію Леонідовичу! — мовив Винниченко. — Вас, звичайно, не повинно здивувати, що ми знаємо, що в своїй організації ви не маєте цілковитої підтримки. Та й відомо всім — хоч би й з газети «Правда» від другого травня, — що й у вашій партії ви не маєте зараз… абсолютного авторитету. Я маю на увазі виступ Леніна…

Винниченко мав на увазі — і вважав за потрібне наперед показати цей козир — виступ Леніна на Всеросійській квітневій конференції більшовиків у Петрограді. Обстоюючи принцип самовизначення націй та, зокрема, свободу відокремлення України від Росії Мілюкових, Ленін гостро засудив антиінтернаціоналістичні позиції П'ятакова проти визвольної національної боротьби. Кваліфікуючи їх ще в шістнадцятому році на еміграції як «імперіалістичний економізм», він тепер обізвав П'ятакова софістом, фразером, неймовірним плутаником з кашею в голові, який вже давно відступився від марксизму. Конференція дружно підтримала Леніна проти П'ятакова.

Та П'ятакову зовсім не кортіло ще раз вислуховувати переказ цього — ще й з вуст давнього партійного супротивника. Він сердито хмикнув і навіть вдарив палицею об пісок під ногами.

— Володимире Кириловичу! — різко сказав П'ятаков, поглядаючи кудись мимо Винниченкових очей, на кінчик його бороди. — Чи ви хочете, щоб і я нагадав висловлювання Леніна, коли ще в чотирнадцятому році він обізвав вас «претенциозным махровым дураком»?

Винниченко кашлянув.

Козир бито.

Хвилинку він помовчав. Потім заговорив знову:

— Звичайно, дорогий Юрію Леонідовичу, ваші позиції перед вашим Центральним комітетом стали б значно міцніші, коли б ви мали за собою більшість київських більшовиків, коли б високо стояв ваш авторитет перед іншими соціалістичними партіями…