Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Винниченко приосанився. Певна річ, кому ж, як не йому? Потрібні ж широта світогляду, глибина мислі, європейський масштаб різних там, як би це сказати — асоціацій! І взагалі… Словом, Винниченко мав сатисфакцію: цей старий пацюк не такий вже й огидний — навіть щось симпатичне в ньому є…

— Поміркуємо, дорогий Михаиле Сергійовичу! — солідно відказав він. — Обмізкуємо, розкумекаємо, що там і до чого… Я завжди готовий на свої плечі прийняти тягар…

Петлюра тим часом вийняв руку з–за борта френча і звів її вгору, склавши пальці, як для хресного знамення.

Це був знак.

— До обітниці! — подав команду полковник Капкан.

Шістнадцятьма ротами знову перебігла хвиля і брязнула зброя. Козаки перекинули гвинтівки у лікоть зігнутої лівої руки, правою зірвали шапки з шликами з голів.

Полковник Капкан встромив шаблю у піхви, скочив з коня і звів руку так само — як на хресне знамення.

— На цьому й присягаємо! На вірність неньці–Україні, на славу українському лицарству!

Він став навколішки.

Слідом за ним вклякли навколішки три з половиною тисячі козаків і сімсот делегатів військового з'їзду.

І тоді з їхніх грудей — хор у кілька тисяч співаків — низьким солдатським тембром і повільним, як на солдатській молитві, темпом полинув на широкий майдан спів.

Співалося гайдамацької:

Грушевський утирав носовичком очі й бороду.

Винниченко теж заплакав. За сорок років життя: десять — злиднів, десять — батракування, двадцять — література, підпілля й тюрми, — він ще, мабуть, не зазнавав такої глибокої душевної схвильованості. Майдан перед ним стояв на колінах і співав пісню історичної звитяги: перші лицарі новітнього українського війська присягали на боротьбу.

Але ж присягали — йому! І це особливо хвилювало.

На софіївській дзвіниці вдарили в усі дзвони. Бемкав п'ятисотпудовий бас, бренькали стопудові баритони, видзвонювали лункі тенори й альти, дзвінко і тонко дзеленчали дисканти — як срібні колокольці у бубнах троїстих музик. Весело й урочисто дзвеніло, бриніло, гуло над Софіївським майданом… Тоді дзенькнуло і задзвонило по другий бік площі — на дзвіниці Михайлівського монастиря.

Дядьки — делегати селянського з'їзду — вклякли навколішки і собі.

Винниченко скривився.

Що на присягу вдарить дзвін на історичній Софії, це він знав — проти цього важко було щось заперечити: присяга ж, урочиста хвилина, історична традиція! Але щоб закалатали, як у хресний хід під Великдень, — про таке з архієреєм домовлено не було. Ай–ай–ай! Це вже занадто!

Та поморщитись довелось ще дужче. Брама під софіївською дзвіницею враз широко розчинилась, і з подвір'я Софії з'явився — Боже мій, справжнісінький хресний хід.

З софіївської брами вийшов сам архієрей у повному облаченні, за ним дванадцять протопопів, за ними — сонм дияконів та служок у стихарях. А далі — архієрейський хор. І, вийшовши, хор грянув велеліпно:

Винниченко зовсім остовпів. Такого він ніяк не сподівався. Цей чортів патлач зараз ще встругне, чого доброго, справжній молебень о ниспосланії… Господи! Що ж воно таке? Він же, Винниченко, — освічений атеїст, а тут — до нього ж — правлять молебень.

Молебень, справді, почався — о ниспосланії, і правив його архієрей українською мовою. Це вперше українська мова залунала з церковного амвона на Україні.

Це був таки історичний факт, — і це трохи потішило Винниченка. Все ж таки, що не кажіть, а релігія — хоча й опіум для народу, але ж — одвічна і щиронародна традиція: тут вже нічого не скажеш…

Винниченко похилив голову і позирав навсібіч спідлоба. Поруч стояв Петлюра, теж, отже, соціал–демократ: стояв, закинувши голову величаво назад і заклавши руку по–наполеонівському за борт френча. З другого боку Грушевський — теж, либонь, атеїст, в кожному разі вже другий місяць член партії соціалістів–революціонерів — заливався слізьми і навіть підспівував: «Подай, Господи; подай, Господи…» Стояли довкола інші члени Центральної Ради — соціал–демократи, соціал–революціонери, навіть бундівці — і нічого: потупили очі, та й вже.

Винниченко позирнув і назад — туди, де згрудились дядьки, делегати селянського з'їзду. Вони теж слухали урочисту відправу на колінах. Щойно сьогодні вранці вони прийняли свої ухвали. Ухвали були такі. Признати єдиною владою на Україні — Центральну Раду. Домагатися, щоб визнав її українською владою і Тимчасовий уряд. Оголосити президію селянського з'їзду — «Українською радою селянських депутатів»… Адже в Петрограді щойно теж відбувся всеросійський з'їзд селян і обрав з–поміж себе «Всероссийский совет крестьянских депутатов». Ухвалили доручити Раді селянських депутатів разом із Центральною Радою домогтися здійснення гасла: українська земля — українським селянам. А Установчі збори нехай вже вирішать — коли і яким способом здійснити розподіл поміщицької землі. Після того обрано й представників — на поповнення селянами–хліборобами складу Центральної Ради… Тепер, по трудах праведних, делегати молились — на чудовому, урочистому молебні, на якому їм ще ніколи не доводилось молитись. Молились о ниспосланії та дарованії: щоб Господь Бог подав виконання їх ухвалам, щоб ниспослав здійснення їхніх одвічних прагнень, щоб дарував володіння землею, земелькою, матінкою–землицею — по змозі й по потребі.