Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Дрібнобуржуазна стихія! — констатував Винниченко. — Морок одвічних власницьких поривань селюка, молох жадоби землевласництва — прямісінький шлях у сільського глитая!

Ні, ні! Він, Винниченко, — за життя без хлопа і пана! Без пана і хлопа! Тільки це гасло було слушне за часів Хмельниччини, а нині, в вік капіталізму, на часі інше: за гегемонію пролетаріату!..

І Винниченко вже вирішив: Центральну Раду треба негайно демократизувати. Завтра ж він скличе лідерів української соціал–демократії: треба зібрати «Робітничий з'їзд», як–от цей селянський. З'їзд — українських пролетарів. Точніше — пролетарів–українців, а не росіян. Цей з'їзд теж добере депутатів. Центральна Рада, таким чином, пролетаризується. І тоді — хай тоді відступиться ця дрібнобуржуазна, власницька стихія…

А стихія тимчасом стояла на колінах і молилась.

Серед стихії стояв навколішках та молився і Оксентій Нечипорук. Його — делегата від «Селянської спілки» в Бородянці — теж обрали сьогодні членом Центральної Ради.

Трапилося це так. Коли виговорено вже на з'їзді все, коли схвалено резолюцію про те, що разом із Центральною Радою клопотатися вирішенням земельного питання, і головуючий звівся, щоб це питання закрити, — тоді й не стерпів Оксентій Нечипорук і зажадав слова й собі. Він вийшов на трибуну — вперше за все життя перед таким зборищем народу — і запитав:

— То як же буде, люди добрі, пани–добродії і товариші–громадяни? Наріжуть мужикові землі, а чи ні? Земля ж, вона нам, мужикам, — перве діло! От, приміром, скажу про себе: чиншової обробляю дві десятини, але власної — теж тільки дві, а синів у мене двоє, наспів час виділяти. Що ж на кожний голодний рот припаде? Га? То як же воно буде, православні християни?

З'їзд заворушився, загомонів. Таких, як Оксентій, на з'їзді було чимало — не самі статечні хазяї. Загукали:

— До ладу! В око вліпив! Хай наріжуть землі!..

Та головуючий закалатав у дзвіночок, і коли встановилася сяка–така тиша, лагідно пояснив нерозумному дядькові, що всі ж ці три дні на з'їзді тільки ж про те й говорено, вже й ухвали відповідні прийнято, а товариш, мабуть, прослухав, коли недочуває, чи не розібрав: буде земля, от нехай тільки Установчі збори…

— Сідайте, товаришу! — закінчив головуючий зовсім приязно, голосом — хоч до рани клади. — Бо зразу й будемо переходити до другого важливого питання.

А другим і було обрання членів до Центральної Ради.

І останнім у списку кандидатів президія зразу й дописала селянина — як ваше прізвище, звідкіля ви, пане–товаришу? — Нечипорука Оксентія з Бородянки: люди його підтримували, як говорив, — їм приємно буде, що й він поміж обранців. Та й взагалі політично буде, коли підуть до Центральної Ради й отакі злидарі, як зазначений вище Оксентій Нечипорук: демократія!.. Піднімаються, піднімаються сили народні, от тільки не второпають ще нічого: допомагати їм треба, та вже в Центральній Раді знайдеться кому допомогти…

Отак Оксентія й обрано членом Центральної Ради.

І тепер стояв він навколішках серед своєї стихії і засилав молитву Богові.

Молився, щоб Господь Бог всеблагий послав землю, щоб землі йому нарізали, щоб дітям його земелька таки була!

І, може, вперше спокійно стало Оксентієві на серці, і навіть передчуття радості увійшло в душу. Така ж ліпота була навкруги: величезний майдан аж захряс людьми, дзвонили по всіх церквах, і так же гарно співала півча. А «подай, Господи» заводили самі їх священство, архієрей.

Тепер вже, мабуть, землю таки дадуть! Така ж буча, така пишнота, таке благоліпство! Тепер вже не може такого бути, щоб землі раптом та не дали. Щоб ото отак — перед усім народом — пообіцяли, а потім не дали?

Ні, не може такого бути!

Гріх! Великий, непрощенний буде гріх…

Винниченко з'явився точно о десятій тридцять. Вдачею неорганізований, розкиданий в своїх ділах та роздвоєний в замірах, а в побуті — богема та гультяй, Винниченко був педантично пунктуальний в конспіративних справах. Годинник на башті вдарив два рази, і саме в цю секунду Винниченко сів на ослінчик у хащах бузку та жасмину під руїнами Золотих воріт.

Це був дуже зручний для зустрічей ослінчик. Кущі обступали його з усіх боків — так, що зокола не побачити, хто там сидить; зате крізь листя можна роздивлятись далеко навкруги — по Володимирській та Прорізній, по Золотоворітській та Великій Підвальній. За царського режиму — з огляду на поліцаїв та філерів — це було конче потрібно, та й тепер мало сенс, раз хочеш, щоб тебе не побачили з твоїм співбесідником.