Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Оце був скандал… так скандал!..

Міністр–соціаліст, який мав голос дуже тоненький, писклявий — наче захований десь у глибині його величезного черева, почав з інформації, що прибув щойно з самого пекла боїв, об'їхавши мало не всі російські фронти. Російські солдатики, на його враження, тільки про те й марять, щоб ринути в останню битву проти бошів. І раптом — здійнявши руки вгору й трагічно потрясаючи ними, — він, зовсім нелогічно, залементував, що загроза страшної катастрофи зовсім реальна, бо ж російська армія стоїть на місці, вперед не посувається і навіть починає потроху розбігатись. Міністр–соціаліст союзниці Франції закликав негайно ж піднести бойовий дух армії та рушити в наступ, інакше бо…

Та Винниченко далі не слухав і мерщій потиснувся геть з зали. Тепер йому треба було зникнути якнайшвидше, бо виходило, що представник Центральної Ради в залі був, але від вітання, отже… зловмисне утримався!

Пробитися до виходу було ще важче, як ввійти, і доки Винниченко добувся порога, Альбер Тома свою промову закінчив. Під грім оплесків та вітальні вигуки Винниченко, як ошпарений, вискочив на площадку і кинувся прожогом вниз по сходах, бо люди вже повалили з зали густим натовпом.

Та на середньому марші сходів, звідки вже видно було вестибюль, Винниченко враз спинився. В порожньому вестибюлі, між колонами, стояла група людей — робітників і солдатів — під прапором «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Попереду групи стояла четвірка — Іванов, Боженко, Смирнов, Бош — всі відомі в Києві більшовики. Вони щось гаряче доводили штабс–капітану Боголєпову–Южину, офіцерові для особливих доручень при командуючому округом.

Суперечка була гаряча: четвірка більшовиків і вся група за ними сунула до сходів на другий поверх, а Боголєпов–Южин навіть розкидав широко руки, щоб їм перешкодити. Він не пропускав цю депутацію, дарма що була вона й під прапором. Може, тому, що вже було однаково пізно, а може, й тому, що на чолі її стояли більшовики. Це була делегація від Ради фабрично–заводських комітетів міста — Іванов, та від Центрального бюро професійних спілок — Боженко й Смирнов. Бош, очевидно, представляла обласний більшовицький комітет чи Раду депутатів.

Зустрічатися з Бош, Смирновим та Боженком, а особливо з Андрієм Івановим, з яким неодноразово доводилось стикатись на мітингах, Винниченкові аж ніяк не кортіло, а зараз і зовсім було не з руки. Ще почнуть апелювати до Винниченка як представника української соціал–демократії, що от, мовляв, дивіться, — свобода совісті, а більшовиків не пропускають!

Поспішаючи, щоб натовп згори не поглинув його і не потяг униз, Винниченко мерщій побіг назад, вгору по сходах.

Але ж — куди? З дверей зали якраз валив найгустіший натовп, і в центрі його плив у повітрі Альбер Тома: його виносили на руках експансивні дами. Сердешний товстун пручався, огинався і, нарешті, таки вирвався і став на підлогу обома ногами.

Винниченко метко повернув праворуч і шмигнув у двері — до курилки.

В курилці було зовсім порожньо, і, полегшено зітхнувши, Винниченко вийняв портсигар. Як же тепер бути? Як бодай довести до відома Тома, що Центральна Рада ні в чому не винна?

Двері в цю хвилину прочинились — гамір з площадки вдарив у курилку — і Винниченко, щоб ніхто не помітив і не впізнав його, мерщій пройшов до убиральні.

І раптом крізь щілинку, коли причиняв дверцята, він побачив: з курилки в сусідню убиральню, швидко перебираючи ногами, поспіхом пройшов Альбер Тома.

І тут — швидкою блискавкою — мозок Винниченка пронизала геніальна ідея: геніальні ідеї не вибирають місця, де їм народитись. Таж слушнішої нагоди не буде ніколи! Адже цей тет–а–тет — якщо, звичайно, доречно вжити цього виразу на такий випадок, — можна використати якнайкраще! Ніде, ні за яких інших обставин, не зміг би Винниченко побалакати з Тома, невідступно оточеного прихильниками Тимчасового уряду, так достоту душа в душу!

— Гм! — кашлянув Винниченко. — Вітаю вас, вельмишановний мсьє Тома!

— Бонжур! — відгукнувся тоненьким голоском з–за переборки французький міністр.

— Вельмишановний мсьє Тома! Вас вітає мсьє Винниченко. Ві–ні–шен–ко — заступник голови української Центральної Ради! Вітаю вас урочисто, а також і просто від душі: я — теж соціаліст і теж — лідер партії українських соціал–демократів.

— Приємно! Зворушений! Мерсі! — ґречно відгукнувся Тома.

Люб'язна відповідь додала Винниченкові сміливості, і він перестав соромитись свого поганенького французького прононсу. Чергова геніальна ідея — а геніальні ідеї, як відомо, коли вже з'являються, то бомбардують одна за одною, — знову народилась в його голові. Можна ж добре скористати з афронту, який щойно дістали більшовики там, унизу, в вестибюлі. Винниченко сказав: