Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Війна!

Гм! Взагалі, принципіально, Винниченко був проти війни і з перших днів задекларував себе запеклим пораженцем. І через це мусив всю війну переховуватись під чужим прізвищем то в Петрограді, то в Москві, то під Москвою, в санаторії. Бо за ним полювала царська охранка, щоб кинути у в'язницю.

Та пораженцем став Винниченко, власне, тому, що перемога Австрії та Німеччини була б слушною нагодою для відокремлення України від Росії — нехай і під протекторат тієї ж Австрії чи Німеччини.

Але так було раніше — до того, як відбулася в Росії революція. Після Лютневої революції соціал–демократ Винниченко прийшов до висновку, що від революційної Росії Україна може дістати більше, ніж від цісарської Австрії та кайзерівської Німеччини. Тим–то, зразу після Лютневої революції, Винниченко категорично змінив своє ставлення до війни: він став революційним оборонцем. Хіба не логічно?

Правда, якщо Тимчасовий уряд не схоче задовольняти вимог України щодо її незалежного державного життя, то Винниченко — хіба логіка на те не штовхає? — може ще раз змінити своє ставлення до війни і знову зробитись пораженцем.

Та коли демократична Франція допоможе Україні стати суверенною державою, тоді — інша річ: тоді Винниченко може залишитись на позиціях війни до перемоги.

Хіба не логічно?

Оточений бурхливим натовпом, Тома вже спустився по сходах, але вимушений був зупинитись, бо між колонами якраз стовпилась делегація фабзавкомів та профспілок, ще досі не закінчивши своєї суперечки з Боголєповим–Южиним. Побачивши у себе за спиною високого гостя, штабс–капітан клацнув острогами і мерщій відступився.

Голова делегації, металіст Андрій Іванов негайно ж скористався з несподіваної, хоча й жаданої зустрічі.

— Пане міністр! — гукнув Іванов, щоправда, по–російському, так що Тома не міг зрозуміти ні слова. — Упорядчики урочистого вітання вашої особи не допустили нас, робітників, в зал, де відбувалась ця зворушлива церемонія. Але ми дуже раді, що сліпий випадок дав нам можливість адресувати–таки до вас і наше пролетарське слово!

Боголєпов–Южин відступився зовсім: депутація пролетаріату, здається, не мала нічого лихого на думці.

Євгенія Бош продовжила думку Іванова французькою мовою:

— Ми, пролетарі, не прийшли вітати вас, пане міністр! Ми прийшли заявити, що шлемо вітання французькому революційному пролетаріатові через голови міністрів буржуазного французького уряду! Вас, пане Тома, ми вважаємо зрадником робітничого класу — точнісінько, як і наших міністрів–соціалістів, які, подібно до вас, ввійшли в коаліційний буржуазний уряд! Геть Інтернаціонал соціал–патріотів, шовіністів! Хай живе пролетарська міжнародна солідарність…

Останні слова Бош поглинули лемент і ґвалт, які вчинились у фойє. Дами істерично вищали, хтось свистів, заклавши пальці до рота, десятки обурених голосів репетували: «Геть німецьких запроданців — більшовиків!»

Офіцери кинулись до депутації робітників.

Боженко скочив на банкетку під колоною і гукнув, склавши долоні рупором біля рота:

— Геть війну! Народ не буде воювати за буржуїв!

Його збили з ніг, але він підхопився і завівся відразу з трьома чи чотирма офіцерами.

В цей час з другої банкетки вже гукав Смирнов:

— Хай живе мир без анексій і контрибуцій!

— Геть війну! Мир! — дружно гримнула вся робітнича делегація десятком голосів.

Між колонами утворилась колотнеча. Галантний офіцер–аристократ Боголєпов–Южин брутально викрутив руки за спину дамі — Євгенії Бош. Іванову на плечі повисло аж четверо. Смирнова кілька трусили так, що в нього аж метлялася голова. Боженка оточили вже десятеро. Інших членів делегації штурхали зонтиками, ридикюлями, піхвами шабель. Вигуки, свист, зойки зависли над побоїщем. Мсьє Альбер Тома заховався за колону, але його в заколоті притисли, і він вимахував руками, не маючи змоги набрати повітря в свої астматичні легені.

Та поручики Петров і Драгомирецький здогадались широко розчинити обидві стулки вхідних дверей, і з вулиці в вестибюль ринули юнкери, що несли почесну варту.

— Хапай їх! — кричав поручик Драгомирецький. — Давай їм під микитки, щоб знали! Крий совдепщиків–більшовиків, щоб мами своєї не впізнали! Амба–карамба! І ваших нєт!

— Спиніть натовп, юнкери! — кричав поручик Петров. — Вам відповідати, коли трапиться самосуд!

Боженко вихитрився, вихилився і садонув поручика Драгомирецького носком чобота.