Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Тома зомлів.

Коли Винниченко повернувся до Троїцького дому і сів на своє місце в президії, на трибуні промовляв Петлюра.

Худорлявий, з обличчям аскета і очима фанатика, Петлюра вже самою зовнішністю справляв на аудиторію хвилююче враження. Промовляючи, Петлюра вигукував закінчення речень, і виходило неначе гасло, кинуте в юрбу.

Коли Винниченко ввійшов, Петлюра кидав у зал:

— Українцям нема чого говорити про свою лояльність до Тимчасового уряду або Петроградської Ради! Нехай тепер вони виявляють свою лояльність до українців!

Зал гомінко ворушився і плескав у долоні.

— Центральна Рада не повинна бути тільки химерним громадським органом хатнього українства! Ми бажаємо, щоб вона стала дійовим урядом української держави!

І зал дружно відповідав:

— Воліємо української влади!

— Питаються — хто дасть нам автономію? А я запитую: хто ж насмілиться нам її не дати, якщо ми матимемо своє, українське військо?

Зал відповідав одностайним ревом:

— Вимагаємо української армії!

Прапорщики та вольнопери — безусі й бородаті — зривалися з місць, підкидали вгору шапки. Сімсот пар ніг гупали об кам'яну долівку.

Та Петлюра змахнув рукою, і стало тихо.

Петлюра казав:

— Російський Тимчасовий уряд кинув нині гасло: «мати–вітчизна в небезпеці!» І він має рацію: російська держава нині справді стоїть перед небезпекою. Але вона ніколи не була матір'ю для українців, тільки — мачухою. І створення української армії буде ще дужчою — грізною небезпекою для російської тюрми народів!

— Слава! — залементував зал. — Геть мачуху–Росію, хай живе ненька–Україна!

Винниченко поморщився. Промова Петлюри дошкуляла йому не змістом своїм — із змістом він був згодний. Прикро було, що захоплення аудиторії адресувалось не йому, Винниченкові, а комусь іншому, тим паче — Петлюрі. Дивіться на нього — заклав руку за борт френча і стоїть, чекаючи, щоб в залі змовкло: теж мені — наполеончик! І ці йолопи–семінаристи влаштовують йому цілу овацію. Ще, чого доброго, з'їзд викаже цьому прем'єрові кобищанського гуртка театральних аматорів своє довір'я і обере його на поповнення Центральної Ради! А він же, сучий син, навіть і не своїми власними словами промовляє, а простісінько рецитує, слово в слово, резолюцію, яку тільки вчора ухвалила для себе фракція українських соціал–демократів. От пройдисвіт!.. От візьме він, Володимир Кирилович, виступить і викриє його перед усіма…

Петлюра тим часом промовляв далі, і кожне слово його — нехай і не його, а фракції українських соціал–демократів, — зал зустрічав ревищем і грохканням підошов об долівку. Петлюра тепер говорив про те, що воювати на боці Росії українська армія буде лише в тому разі, якщо Росія гарантує утворення української держави. І вимагав негайно дати Центральній Раді такі гарантії!

— Вимагаємо! — ревів зал.

І раптом у залі виник спів. Співалося пісню, принесену з тамтого боку фронту, з українських земель під Австрією, пісню українських націоналістів–самостійників:

Винниченко підспівував і собі, але кривився. Пісня була явно шовіністична: «москалеві», «ляхові»! Годилося б зредагувати так: «не пора Росії і Польщі служить», маючи, звичайно, на увазі Росію — імперіалістичну, а Польщу — в історичному аспекті, тобто — зазіхання ляських феодалів на українські землі. Втім, імперіалістичність російської політики щодо України стає особливо очевидною якраз на прикладі Польщі. Де ж пак! Тимчасовий уряд кілька днів тому оголосив самостійність — чуєте, не автономію, а саме «самостійність» Польщі. Як це вам подобається? На таку витівку здатний тільки цей саратовський брехунець Сашка Керенський! Таж польська територія чистісінько вся — від Вісли до Бугу і Німану — окупована нині німецькими військами!

Ха! Добре оголошувати самостійність країни, якої в тебе нема! Хитрий, та не мудрий агітаційний трюк!

Винниченко раптом замислився. А над цим варто подумати… Хіба не логічно? Нехай би німці з австріяками окупували собі й Україну, а тоді… Але ж держава тоді буде той… буржуазна? Соціал–демократові, що не кажіть, це буде прикро: знову при владі — буржуазія!

Буржуазія!

Гм!

Хіба він, Винниченко, не віддав справі боротьби проти буржуазії себе цілого? Хто стільки раз тікав від переслідування жандармів за кордон? Хто возив з–за кордону бойову, скеровану проти буржуазії літературу? Хто сам її писав, — оті прокламації, листівки, лозунги? Хіба не він? Хто, кінець кінцем, у самій українській мові — строго, по–науковому, суворо пильнуючи лексики епохи капіталізму, — першим вжив навіть оце слово «буржуй», на заміну застарілого, епохи феодалізму, «пан»?