Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Осатанілий Винниченко зробив рішучий крок через поріг, але Драгомирецький, вже не сміючись, заступив йому шлях.

— Громадянине! Вам же сказано, що — невільно!

Тоді Винниченко вихопив з другої кишені другий мандат, кореспондентську картку редактора «Робітничої газети», центрального органу партії українських соціал–демократів.

Поручик Петров відступився з порога:

— Прошу!

Винниченко переступив поріг, і з Драгомирецьким вони обмінялись поглядами недвозначними: крім смертельної ненависті, в цих поглядах більше нічого не було.

На другому поверсі між колонами по всій залі були розіпнуті прапори різних організацій — так, що відразу можна було побачити, хто ж прийшов вітати високого посланця великої союзної держави.

Винниченко миттю глянув по прапорах, і його обійняв жах: прапори були російських, польських, єврейських союзів та партій, але не було жодного жовто–блакитного — від будь–якої української організації… Скандал! Це ж виглядає як умисний політичний демарш!

Звісно, перше — мислене — слово обурення Винниченко адресував до цього старого вайла, Грушевського. Раз ти — голова, то й мусиш про все подбати, мусиш все передбачити, хоч би там що! Був би головою Центральної Ради він, Винниченко, він би вже — будьте спокійні! — не ловив ґав! А тепер, — чи ж можна бодай уявити, яких жахливих наслідків слід чекати після такого ганебного промаху?

І Володимир Кирилович вже уявив собі, як він доповідатиме на закритому засіданні Малої ради — цьому політичному бюро з представників партійних фракцій Центральної Ради, і як після того — сумніву в цьому ніякого не було — всі поглядатимуть на нього, на Винниченка, поштиво, навіть запобігливо, бо ж іншого кандидата заступити національного проводиря, певна річ, нема…

Церемонія вітання високого гостя тимчасом була якраз у розпалі. Мсьє Альбер Тома сидів на естраді у великому кріслі, схожому на трон, — спеціально принесеному з гарнітуру царського палацу. Представники організацій виходили на естраду, кланялись почесному гостеві і казали коротенькі спічі. Зміст усіх промов був однаковий: говорилось про те, яка це честь — вітати дорогого гостя, посланця героїчної союзниці у війні, а після того висловлювали запевнення від імені чергової організації, що Росія залишиться вірною своїм міждержавним зобов'язанням і доведе священну війну до переможного кінця. Різнилися окремі вітання до міністра–соціаліста тільки тим, що одні адресували це вітання до міністра, а інші раділи найбільше з того, що вітають вони — соціаліста.

Кожне вітання супроводжувала буря оплесків, вигуки «вів ля Франс», «ліберте, егаліте, фратерніте», «хай живе війна до переможного кінця».

Винниченко почав пробиватись від дверей до естради крізь густий натовп, що стояв у залі від стіни до стіни. Становище треба рятувати за всяку ціну: старе опудало наробило шкоди, це, бог дасть, звихне йому баранячий карк, та інтерес справи був найдорожчий, — і особливо добре буде, якщо це саме він, Винниченко, таки порятує справу!

Пробитись крізь тісні лави людей було не так просто — з усіх боків на тебе шипіли, лаяли «нахабою», відштовхували, а то й відповідали добрячим стусаном під ребра. Але в ім'я ідеї доводилось страждати, і Винниченко тиснувся далі, віддавлюючи людям мозолі, обриваючи оборки на дамських туалетах та ґудзики на офіцерських кітелях.

Звичайно, представникові Центральної Ради годилося б вітати пана міністра, та ще й — колегу–соціаліста — попереду всіх. Та, коли таку нагоду проґавлено, то Винниченко — дійшлий у політичних справах, досвідчений і в психологічних нюансах — міркував собі, що це навіть на краще: виступити треба зараз останнім! Перший — відкриває, останній — закриває і завершує. Від останнього промовця, власне, і залежить, як повернути всю церемонію, щоб і шанування вийшло найбільш вдале, і користь від нього обернути на себе самого. Адже тепер, в останньому слові, Винниченко може підсумувати виступи всіх попередніх ораторів — кого треба, штурхнути, кому належить, встромити шпичака, і, насамкінець, у центр усіх подій поставити Центральну Раду та взагалі всю українську справу.

От зараз він проб'ється до президії і зажадає собі останнє слово!

І раптом, саме в ту хвилину, коли Винниченкові залишилось до естради не більше п'яти метрів, головуючий, комісар Тимчасового уряду на Україні, проголосив:

— Отже, привітання закінчено. Слово має наш дорогий гість, посланець великої союзниці Франції, член керівництва Другого соціалістичного Інтернаціоналу, мсьє Альбер Тома! Прошу, дорогий колего!