Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Не — яке, а взагалі село. Ми, більшовики, мусимо іти на село: там зараз коїться чорті–що!

— Ми — партія пролетаріату, — повчально нагадав П'ятаков. — Щодо дрібнобуржуазної селянської стихії, то завдання, які висуває перед нами проблема світової революції на даному етапі…

— Виходить, — гнівно гукнув Ян Гамарник, — що селянство ми віддаємо іншим партіям?

— Світову революцію пролетаріат робить не тільки для себе! — підтримав запально Картвелішвілі.

— Без селянства — цієї «дрібнобуржуазної стихії», — лагідно озвався, але подивився сердито Затонський, — годі й думати про соціалістичну революцію в нашій країні! Програма нашої партії…

— Програма нашої партії, — урвав його П'ятаков, бо не любив, щоб його самого уривали, — вимагає передати селянам помішицьку землю без викупу. Жодна інша партія не висуває такого тезису!

— Невірно! Землі селянам без викупу вимагають ще українські есери, принаймні — есерівська лівиця: вони заявили про це на селянському з'їзді, скликаному Центральною Радою…

— Демагогія! — презирливо скривився П'ятаков.

— Звичайно, — погодився Затонський, — демагогія з боку Центральної Ради, але ж зовсім не демагогія, а законний вияв насущних інтересів — з боку селянства. Ми, а не есери, повинні очолити боротьбу селянства за землю.

— Вірно! — гукнув Гамарник. — В Петрограді теж відбувається зараз «крестьянский съезд», і з доповіддю про землю виступив на ньому Ленін!..

— Ленін! Ленін! — знову роздратовано підвищив голос П'ятаков. — Ми зібрались тут не для того, щоб дискутувати з приводу ленінських поглядів. Доречніше буде, — відповів він Затонському, — коли ти це питання поставиш у Бош, на обласному комітеті: у нас, в міській організації, селян нема.

— Це — вузько! Це — сектантство! — схопився й Леонід П'ятаков, нарешті знайшовши привід кинутись у бійку.

Та Юрій П'ятаков не звернув уваги на запального брата: Леонід завжди заїдався, навіть за чайним столом, Юрій знову постукав олівцем по столі:

— Вважаю обговорення цього питання недоречним: тут не збори і не засідання комітету. Це — інструктивна нарада, і питання перед нами зовсім конкретне: виконати ухвалу комітету щодо роботи серед інтелігенції, і молоді зокрема.

— Чому ж ви забули про сільську молодь? — підхопився й Саша Горовиць. — І я пропоную доручити це мені — замість роботи серед інтелігенції!

П'ятаков зміряв його холодним поглядом:

— Але, Горовиць, ти ж сам нагадав нам, що ти… єврей! Я маю на увазі антисемітизм, який подекуди ще цупко вріс корінням у сільську периферію.

— Це невірно! — скрикнув і Затонський, нарешті, виходячи із стану спокою. — Антисемітизму в місті більше, як на селі!

Саша Горовиць якось знітився — він не знайшов, що відповісти зразу. Але поки він шукав відповіді, П'ятаков склав свій блокнот і заховав у кишеню:

— Нараду закінчено. Можна розходитись, товариші.

Вийшли зразу всі і спинились за брамою, щоб попрощатись. Минули вже ті часи, коли з підпільної наради більшовики розходились поодинці, озираючись, щоб не наразитись на шпика. Час конспірації минув, була пора — вперше на території колишньої Російської імперії — легальної діяльності партії більшовиків. Втім, організовувати легальну діяльність партії було не легше, як роботу в законспірованому підпіллі: перед партією розкритою лежала вся розбурхана країна.

Саша Горовиць попрощався першим і швидкими кроками — він завжди ходив дуже швидко, весь у пориві кудись вперед, — подався до рогу Бібіковського бульвару. Додому було йому не близько — на Поділ, а трамваєм Саша не їздив, ніколи не мавши зайвих сім копійок на квиток з двома пересадками.

Інші теж попрощались не затримуючись. Леонід П'ятаков звернув мерщій ліворуч, на Кузнечну, — щоб не йти з братом разом, щоб поспіти випити вечірній чай, доки надійде Юрій. Довнар з Лією рушили просто через сквер: вони сподівались ще поспіти в Купецьке зібрання на концерт піаніста Длуського.

Гамарник з Картвелішвілі пішли Караваївською: закінчити вечір вони вирішили в Печерському клубі на Собачій тропі.

П'ятаков і Затонський залишились удвох.

— Ти не поспішаєш? — запитав Затонський.

— А що? О дев'ятій у мене нарада у кравців, о десятій — у друкарів. Зараз, — П'ятаков подивився на годинник, — пів на дев'яту. Маю вільних двадцять хвилин. А що?

— Хотів перекинутись з тобою двома словами.

— Слухаю!

Затонський випростав широкі плечі, розгорнув високі груди, глибоко зітхнув.