Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Який гарний вечір!

Вечір і справді був чудовий. Сонце щойно сіло, за кучугурами каштанових крон понад бульваром високо стояв золотисто–рожевий небозвід: на суху погоду — саме вистоюватись житам. День вже закінчився, але й вечір ще не прийшов: гайвороння кружляло над гніздами у високих тополях понад тротуаром і знімало оглушний гомін. Повітря було насичене літньою спекою, але й надвечірня вільгота вже пронизувала його. Вечірні квіти ще пахли несміливо, але від газонів скверу здіймався вже запаморочливий дух ситої, розніженої за гарячий день землі. Жита — поза містом, на полях, в селі, — вже, мабуть, половіли. Легко зітхається такої пори.

Із замріяння вивів іронічний голос П'ятакова:

— Ти оце й хотів довести до мого відома, що вечір гарний? Пробач, але на це в мене не буде часу…

Затонський одірвався від втішного споглядання.

— Ні. Я, власне, — про бороду…

— Що? — не зрозумів П'ятаков і розсердився: якийсь недоречний жарт! — Яка борода? Про що ти говориш?

— Ти, Юрію, сказав, що мені, відповідно до моєї бороди, приділено повести роботу серед усіх інших у Києві борід, і обмовився — тільки без бороди Грушевського. Я не згоден з тобою, Юрію: борода Грушевського — дуже довга, і за нею стоїть дуже складне питання — національне питання! От сьогодні, на військовому з'їзді, який скликала Центральна Рада, вирішується питання утворення української армії.

П'ятаков сердито урвав:

— Це — контрреволюція!

— Очевидно, — спокійно погодився Затонський. — Тим паче, ми, більшовики, повинні звертати на це увагу. Вони, розумієш, співають «Ще не вмерла», а ми — мовчимо!

— Слухай! — знову роздратовано урвав П'ятаков. — Я не розумію тебе. Ти дозволяєш собі абсолютну недисциплінованість! То на вузькій інструктивній нараді зовсім недоречно завів про селянське питання. Тепер — теж не засідання комітету — заводиш про питання національне! Скільки ж у тебе ще різних питань, які ти вважаєш можливим дебатувати так неорганізовано?

Затонський не реагував на роздратованість П'ятакова. З своєю страшною бородою він виглядав дуже войовничо, але насправді був вдачі напрочуд згідливої.

— Якраз через надто щільний зв'язок між цими двома питаннями і важко розглядати кожне окремо. Але ж ми зовсім відмахнулись від них і тим самим штовхаємо село просто в обійми націоналістів…

П'ятаков гнівно поглянув на Затонського:

— Ну, знаєш, це занадто! А втім, мою думку ти знаєш: я вже неодноразово висловлював її. — Він заговорив менторським тоном. — Я ще можу погодитися з тим, що до революції національні рухи в Росії відігравали певне революційне значення. Навіть справа буржуазного самовизначення України, за тих умов, була спрямована на зруйнування царської тюрми народів. Але, Володимире, друже мій, треба ж бути діалектиком! Нині, коли перед нами — широкий шлях до пролетарської революції в цілому світі, всі ці національні проблеми тільки в'яжуть руки пролетарям, для яких нема і не повинно бути батьківщини! Хіба ти не згодний?

— Згодний, — знову погодився Затонський. — В'яжуть руки. Отже, й треба пролетаріатові розв'язати руки. Тобто щоб пролетаріат вирішив ці проблеми! Національний рух, якщо на чолі його стане пролетаріат і поведе за собою село, відіграє революційне значення…

П'ятаков аж сахнувся.

— Ну, знаєш! Знаєш… ти, ти… Ти — націоналіст, Затонський! — Він майже закричав; по вулиці йшли люди, але ж тепер був час легальний, і ховатися з своїми пристрастями не було підстав. — Я ставитиму про тебе питання на комітеті!

Затонський і на це реагував спокійно:

— Але ж Ілліч не націоналіст, а визнає доцільність боротьби пролетаріату і за національне визволення, обстоює самовизначення — в ім'я інтернаціональної єдності трудящих всіх націй.

— Знову Ленін! — змахнув руками П'ятаков. — Буде з'їзд партії незабаром, і ми ще побачимо, хто правий!

Вони спинились на розі Бібіковського.

І добре, що не завернули за ріг. Інакше сердешному Саші Горовицю довелося б добре спекти рака.

Завернувши кілька хвилин тому за ріг Бібіковського, Саша — в своєму нестримному пориві тільки вперед — вже ступив був на брук, щоб перебігти на другий тротуар, та раптом швидко звернув під мур, що оточував садибу університету.

Під університетським муром сидів жебрак, а жебрака Саша ніколи не вмів просто проминути. Він похапцем почав длубатись по кишенях.

Та в усіх кишенях не знайшлося й копійки: Саша й забув, що за браком бодай п'ятака він так і не пообідав сьогодні. Що ж його робити? Як же допомогти нещасній людині?