Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Я маю на увазі засідання і збори в нашій, більшовицькій, організації! Радимося ми багато, а діємо мало!

— Лаврентію! — пристукнув П'ятаков кулаком по столі. — Я закликаю тебе до порядку! — Він додав повчально: — Більшовицька партія тільки починає своє легальне існування, і живий обмін думок — це міст від теорії до широкої практики революції: тут зароджується наша тактика і наша стратегія. Зараз, на шляху мирного переходу від одного етапу революції до іншого, ми мусимо діяти словом. Оце й є наша дія. Особливо — серед буржуа…

— Але ж, — знову скрикнув Саша Горовиць, — у Києві всі знають, що я — з буржуазної родини! І це дає меншовикам привід для глузування! Я вважаю, що партії це не на користь!

— Це сектантство! — з обуренням скрикнув П'ятаков. — От я і товаришка Бош — теж непролетарського походження, але…

— Але ж я — єврей!

Всі вражено подивились на Горовиця. Він стояв, нервово обсмикуючи на собі студентську тужурку.

— Що з того? — здивувався П'ятаков. — Дивно чути таке від інтернаціоналіста! Я — росіянин, Бош — німкеня, ти — єврей, Затонський — малорос, тобто, українець. Що ж з того? Революціонер не має ні батьківщини, ні нації.

— До чого тут інтернаціоналізм? — В голосі Горовиця звучала справжня мука. — Партії невигідно, коли провокатори починають шпигати, що більшовизм — єврейська витівка!

— Ну що ти, Сашо! — загули всі. — Ти не правий!

— Товаришу Горовиць! — повчально сказав П'ятаков. — Те, що ти сказав, я кваліфікую як інтелігентську відрижку і вважаю ознакою недостатньої ще більшовицької загартованості. Ми повинні стояти вище національних і расових забобонів.

— Я з цим згодний, але ж обиватель не стоїть вище. А саме серед обивателя треба вести пропаганду.

— От бачиш, — замирливо мовив П'ятаков, — ти сам згодний. А раз так, то я вважаю розмову вичерпаною: ти — знову не правий, і ми тебе знову поправили.

Саша Горовиць був у комітеті з «п'ятаковців»: підтримував «платформу» П'ятакова проти ленінських «Квітневих тез». Та після Квітневої конференції, разом з Бош, змінив свої позиції — і цього П'ятаков не міг йому простити: суперечки між ними виникали чимраз частіше.

П'ятаков пішов далі:

— Тобі, Штерн, пропаганда серед дівчат — на курсах, в консерваторії, взагалі…

Лія хмикнула:

— Звичайно, раз жінка, то — серед жінок!

— А ти що думала? Жінці легше повести роботу серед жінок. Хіба ти не згодна?

— Не згодна! Але доручення комітету виконаю.

— Прекрасно! Тобі, Леоніде, — звернувся П'ятаков до брата, — звичайно, військова периферія…

Леонід і досі був у військовій одежі: закон дозволяв демобілізованим доношувати форму. Як і завжди, Леонід дивився на брата так, ніби тільки чекав, щоб кинутись у непримиренну суперечку. Але на цей раз він нічого не заперечив.

Юрій П'ятаков додав ще:

— Це військові училища та школи прапорщиків: людина, що два роки пробула на фронті, знайде до їх серця дорогу!

— Думаю, що так, — погодився Леонід.

— Тебе, Гамарник, доведеться віддати товаришці Бош, в розпорядження обласного комітету, для роботи серед провінціальної інтелігенції: учителі, лікарі, агрономи, службовці цукроварень… — Він раптом посміхнувся: посмішка була несподівана на його суворому, вічно зосередженому обличчі. — У тебе така розкішна борода, що вона підмете тобі стежку навіть до директорів провінціальних гімназій.

— Я думаю поголити бороду, — озвався Ян Гамарник. — Шукатиму стежки до шкільної молоді.

Але П'ятаков вже розвеселився і жартував далі:

— А от тобі, борода, всім бородам — борода, — звернувся він до Затонського, — зовсім особливе завдання! — Обличчя в Затонського, і справді, заросло бородою аж до очей, і скельця його вузеньких окулярів поблискували, наче очі тигра із хащів. Втім, вдачею він був зовсім лагідний, а в поведінці — навіть вайлуватий. — Тобі, певна річ, діяти поміж найбільш бородатих. Звичайно, — крім пана Грушевського. Твоя периферія: професура, поважні діячі, так би мовити — весь цвіт київської інтелігентської еліти… Оце і все!

Але Затонський теж не сприйняв жарту. Він блиснув пронизливим поглядом і лагідно промовив:

— Ти забув ще одну периферію, товаришу Юрій!

П'ятаков роздратовано глянув на Затонського: він не любив, коли йому зауважували, бодай — нагадували.

— Периферій, — сказав він, — багато. Але інтелігентських сил ми маємо обмаль, тому… А що, власне, ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі село.

— Село? — П'ятаков здивувався. — Яке село?