Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Ваш літературний сюжет! — аж вискнув Грушевський. — У фізіології для цього поняття інакший термін! А вулична мова добирає для нього і зовсім недрукованих слів! Я, справді, завжди радив вам змінити ваш «сюжет», бо на вас починають ображатись усі інші частини людського тіла!

— Михаиле Сергійовичу! — Винниченко зблід, і його випещена борідка стала сторч. — Прошу не забувати, що зараз ми з вами…

— Ми з вами!

— …стоїмо на чолі відродження нашої нації!

— Нашої! Яка ж це, прошу вас, наша нація, коли ви продалися молохові російської плутократії!

— Пане Грушевський! — прошепотів, бо спересердя втратив голос, Винниченко. — Я б радив вам бодай слухати, що ви говорите!

— А я, пане Винниченко, раджу вам слухати, що говорить про вас наша нація: ви — перекинчик! Ви перекинулись у російську літературу! Ви почали писати вже й російською мовою!

— Пане професоре, — спробував гідно відповісти Винниченко, — вам достоту зрозуміло, чому таке трапилось: українські видавництва сплачують надто мізерний гонорар, а я — не домовласник…

Грушевський аж підстрибнув на місці:

— Прошу сказати, що ви маєте на увазі? На що натякаєте?…

— Ви закликаєте всіх прийти нації на допомогу, а самі десять років не сплачуєте внесків у «товариство національної запомоги»! Дарма що протягом цих років поставили собі — крім будинка на Паньківській — ще й будинок на п'ять поверхів на Бібіковському бульварі і тепер лупите три шкури комірного з ваших квартирантів!

Порятувати справу самовіддано кинулась Софія Галечко. Прегарними плечиками вона розсунула забіяк і мило посміхнулась спочатку шефові — Грушевському, потім підшефові — Винниченкові:

— Пане презесе! Пане субпрезесе! Засідання ся продовжує!

І дарма що була тільки підлегла, отже, мала б триматися на поштивій дистанції, дозволила собі лагідно підштовхнути обох до дверей. Винниченко так і не встиг перехопити бутерброд.

Втім, перед дверима все ж таки трапилась затримка.

Дійшовши до порога, Винниченко чемно, з ледь примітним погордливим джентльменським поклоном, відступився, запрошуючи Грушевського — старшого віком, вищого станом, та й з огляду на суперечку, яка відбулась щойно, — пройти вперед. Одначе Грушевський миттю збагнув, що такий вияв ввічливості у розпалі ущипливої балачки слід приймати тільки як образу. Тому він хутко відступився і картинно вихилився, запрошуючи пройти першим — Винниченка. Тоді й Винниченко відчув, що таким фіглярством йому знову завдано найтяжчої образи. Він пристукнув закаблуками, наче гусарський корнет:

— Після вас!

— Прошу попереду! — Грушевський шаркнув ніжкою і собі.

— Але ж прошу…

— Ні, я прошу вас…

Вони б тупцювали так до вечора — всі члени президії чекали позаду них, та справу порятував Петлюра.

Він підхопив обох за талії, шепнув праворуч «дорогий пане голово, любий наш провідцю!» — ліворуч: «дорогий товаришу, любий наш лідере!» — і повів відразу обох через поріг: двері були достатньо широкі, щоб пройти всім трьом.

Люто бурмочачи собі під ніс слова на адресу супротивника, Грушевський і Винниченко таки переступили поріг:

— Полішинель! — пирхав Винниченко.

— Кирпатий Мефістофель! — пирхав Грушевський. Він був проти публікації «чергової порнографії», романа «Записки кирпатого Мефістофеля», про що й записав свою осібну думку в редакції ЛНВ.

Вони вийшли на кін усі втрьох, дружно обнявшись, — наче символ міцного братерства, і гучні оплески та вигуки «віват» зустріли провідну трійцю з лав українського лицарства.

Сідаючи, вони ще бубоніли щось, кожний собі під ніс.

Наминаючи бороду, Грушевський бубонів, що колись таки дасть одкоша цьому брандахлистові–сексуалістові.

Винниченко не висловлював ніяких погроз чи нахвалянь, тільки муркотів романс Глінки на слова Кукольника:

Така вже була в нього звичка: роздосадуваний будь–чим, він завжди починав наспівувати.

Та зразу ж він і урвав себе: як завжди в таких випадках, на пам'ять приходили чомусь російські романси, і було це, певна річ, ніяк не національно. Чортихнувшися, він мерщій замуркотів іншої:

Він був роздосадуваний вкрай: ще цей Петлюра випинається перед очі! Петлюри Винниченко недолюблював — за його вдавання з себе якогось загадкового кобищанського Гамлета. Поява Петлюри на з'їзді взагалі видалась йому підозрілою: в записах мандатної комісії Петлюра показав себе членом партії українських соціал–демократів, а після дев'ятсот п'ятого року, коли їм довелось якийсь час працювати разом, Петлюра — це Винниченкові було достеменно відомо — зв'язки з партією порвав, цілковито легалізувався і видавав у Москві проросійський журнальчик з закликами до українців воювати за «єдиную и неделимую» Росію. І як він пропхався сюди — від цілого фронту — проноза, пройда, пройдисвіт? От з якими людьми — людинками, людцями — доводиться будувати Україну!..