Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Але ж, у даному разі, мова — не про міждержавні конфлікти. Українську державність ще треба вибороти. Хіба росіянам, які ніколи за всю свою історію не знали національного гніту, зрозуміти, що то є — страждання поневоленої нації? І хіба Тимчасовому урядові — спадкоємцеві російської великодержавності — втлумачиш, що й українцям, як і росіянам, хочеться бути незалежними? Для них це означає, насамперед, відпадання чверті населення держави — на найбільш родючих землях, ще й з найбагатшими покладами різних копалин у землі.

Нічого не поробиш: гарантувати державність, справді, можливо лише збройною силою… Го–го! Мільйонна армія — як кажуть ці молодики — це таки аргумент! Українська мільйонна армія вже зуміє повести розмову з російськими великодержавниками — будьте спокійні!

Тільки ж не можна ставити питання так, як ставлять його ці заражені ідеологією російського чорносотенства поповичі та семінаристи. Ну, навіщо такий шовінізм: «геть кацапів!»? Можна ж сказати — «геть московську пресію!» Навіщо передчасний сепаратизм? Адже за обставин двовладдя в Росії, чвар поміж Тимчасовим урядом і Радою депутатів — українська демократія завжди може мати підтримку від демократії російської. Душа з душею гомонить, і люди одного класу завжди між собою порозуміються — український пролетаріат з російським пролетаріатом!

От він, Винниченко, зараз вийде і про все це скаже.

— Михаиле Сергійовичу! — схилився Винниченко до Грушевського. — Прошу вас ласкаво: позачергове слово — мені.

І, сказавши це, Винниченко враз заспокоївся. Він вийде зараз на трибуну і скаже таке:

— Товариші! Революцію зробили робітники і селяни, і тільки завдяки трудящим шарам населення всієї країни ми, українці, дістали змогу творити нині наше нове життя. Україну гнітив не російський народ, а російський великодержавний уряд — царі, капіталісти, поміщики, буржуазія. Тому в нашій боротьбі не годиться нам, українському народові, поривати з нашим союзником — російською демократією. Тільки інтернаціональна єдність трудящих може забезпечити нам перемогу в боротьбі за наше національне та соціальне визволення. Не нехтуймо й тим, що в результаті невблаганного історичного процесу Україна нині зв'язана з російською державою і політичними і економічними узами. Якщо нинішня російська влада — Тимчасовий уряд міністрів–капіталістів — не бажає задовольняти наші справедливі визвольні вимоги, то з своїми домаганнями ми завжди маємо змогу — і повинні — апелювати до другого органу влади в революційній Росії, до Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. В силі трудящих — сила революції, і сила ця буде більшою, якщо ми, українська демократія, будемо самі підтримувати владу російської демократії. Отже, геть потворний шовінізм, геть шкідливий сепаратизм, — не кидаймо необачно іскру туди, де може виникнути пожежа! Хай в нашій визвольній боротьбі живуть принципи демократії та інтернаціоналізму, товариші!

Попередній оратор скінчив, слово надано Винниченкові.

Винниченко підхопився з стільця, непомітно перевірив, чи застебнуті всі ґудзики на штанах, підкрутив колечка французької борідки, вийшов на трибуну і сказав:

— Панове! Не будемо затуляти очей на те, що поміж наших людей поширена нині думка, що революцію зробили робітники та селяни, і тільки завдяки перемогам російського пролетаріату дістали й ми змогу творити наше нове життя. Доводять також, що на протязі трьох віків Україну гнітив не російський народ, а тільки московський уряд, тільки російські царі, поміщики, капіталісти та буржуї. Тим–то й говорять, що не годиться нам, українському народові, поривати з російською демократією, бо, мовляв, тільки інтернаціональна єдність трудящих може забезпечити нам і соціальне і національне визволення, та й взагалі Україна — в результаті невблаганного історичного процесу — стала пов'язана з Росією і політичними й економічними узами… Панове! Економічні узи з Росією завжди були для України тільки кабалою, бо запроваджували на Україні колоніальний режим, а узи політичні завжди штовхали наш український народ лише на оборону інтересів великоросійської держави — всупереч і на шкоду національним інтересам українців. Недалекоглядні люди, коли не сказати гірше — людці, кажуть тепер: якщо домагань українства не хоче задовольнити центральна російська влада, Тимчасовий уряд, то українці повинні апелювати до Ради депутатів, яка виражає інтереси трудящих. Але ж панове! Петроградська Рада — це ж тільки другий, антагоністичний до Тимчасового уряду, претендент на централізовану російську владу, який завжди пильнуватиме своїх специфічних російських інтересів — не етнографічно «великоруських», а політично — великодержавних! Отже, до революції ми мали традиційний російський білий імперіалізм, тепер, після революції, над нами зависає загроза нового російського імперіалізму — червоного!