Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Прикро, звичайно, що тебе оточує цей душпастирський сонм, коли ти зроду–віку зневажаєш це патлате попівське кодло, коли ти — освічений атеїст, лідер соціал–демократії…

Але — як же це сталося? Що звело і тебе і їх докупи? Що єднає тебе з цими поповичами та недовченими попами?

Боротьба за визволення і відродження рідної нації.

Нація, гм…

А звідки воно в тебе взялося, національне почуття?

Схильний до рефлексій, Винниченко не міг залишити цього запитання до себе без відповіді. Справді, — звідки?

Селянське походження?

Цього ще замало. Адже в переважній більшості селянства любов до рідного краю зовсім просто перепадає тільки в тяжіння до рідної земельки, в жадання мати клаптик власного ґрунту, а далі — максимально його поширити. Про «велику землю» — державу, націю — український селянин нині в масі своїй навіть і думати не вміє!

Може, — під впливом свідомої інтелігенції?

Ні. З своїм усвідомленням нації Винниченко аж з селянських низів сам прийшов до національно свідомої інтелігенції, вбачаючи в ній ту силу, яка здатна понести жадану національну ідею до широкого загалу, в народ.

Тоді, може, національну свідомість викохано в ньому старанням отих меценатів з великопанського кола, де полюбляють пишатися древністю роду, старовиною, самобутністю — звичаями народу на землі, з якої й ростуть та множаться достатки цього, по суті, антинародного кодла?

Теж ні. Винниченко завжди був зневажуваний у великопанському колі, що не зносило його вульгарного фрондерства. Великопанські кола від Винниченка ніколи не мали нічого, крім зневаги й зненависті, і платили йому тією ж монетою. Все життя він був з цим кодлом у стані неоголошеної, але нескінченної війни. Війни плебея проти патриціїв.

Так що ж тоді, справді, ще змалку торкнуло в його понурій, мізантропічній душі ці найтонші струни любові до всього рідного? Що підняло з глибокого дна його холодного серця ці теплі струмені? Що породило ці високі поривання — ширити почуття патріотизму?

Винниченко дивився перед собою — і в сутінку зали нічого, власне, не бачив; заглядав у себе самого — і в пітьмі свого внутрішнього світу теж нічого розгледіти не вмів.

Може… тільки в самому милому серцеві пейзажі рідної країни слід шукати джерела національного самовизначення? В проймаючій серце рідній пісні, наспіваній мамою ще над колискою? Або — в самій рідній мові, милозвучній та ніжній — найкращій для тебе, яка б вона не була?

А може, — в тому справедливому протесті супроти нелюдської заборони всього твого, національного? В самих заздрощах до інших народів, що — дивіться ж! — вільно говорять рідною мовою, навчаються в рідній школі, публікують твори рідної літератури, взагалі — живуть своїм власним, самобутнім життям?

Хто його знає, звідки приходить любов до батьківщини, бажання бачити свій народ вільним і незалежним. До одного приходить, до іншого — ні! Ніхто не робив на тебе пресії — признати себе сином нації, але ж ти признав — і це дає тобі найбільшу, словами невимовну, сатисфакцію…

І от у твоїй нації — і чорняві, і біляві, навіть руді: різні характери, різні світогляди, різні класи. Тут тобі і мрійники, чисті серцем, і подвижники мужньої душі, і романтики беззавітного героїзму. І всі вони ладні життям наложити — бездумно, без сумніву, без вагання — за свій народ… Але тут тобі — і лихварі, що негайно ж зроблять гендль на твоїх безкорисних пориваннях. Тут тобі й самовдоволені обивателі, яким нічого не треба, крім сала в пузо, м'якої подушки під головою та дебелої баби напохваті. Тут тобі й боягузи, дрібної та тремтливої, як овечий хвіст, душі, що залюбки продадуть і пристрасного романтика, і самотравного лежня, — тільки б жити далі своїм мізерним, мерзенним, нікчемним, але — життям!

Нація!

Ось вона, нація, — і подвижники, і лихварі, і боягузи, і зрадники — перед тобою: ти — в них, і вони — в тобі.

Думки, наче бездомні бродяги, волочились у голові письменника. Вони виникали раптом і зникали враз, їх було безліч, і їх важко було осягнути, дати їм лад…

До змісту промов з трибуни Винниченка повертали лише репліки з залу, які він за тією ж письменницькою звичкою завжди цінив вище від слів, виголошених з трибуни: репліка з залу виявляє безпосередню, а не наперед обдуману реакцію.

От почулося з темної глибини обурене «ганьба!» «Ганьба!» — відгукнулося зразу тут і там і покотилося ближче до кону, а зал заворушився й загув. Промовець — прапорщик у закуреній фронтовій одежі — наводив приклади тому, як командування чинить перешкоди самодіяльному об'єднанню українців у спеціальні українські підрозділи. Він доводив, що командармам потурає Тимчасовий уряд!