Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

І взагалі Винниченкові було кисло на душі.

І, як завжди в таку хвилину, на нього нахлинули жалісні ремінісценції та стало шкода себе самого.

Отаке його безталання! Змалку — нужда і нужа: злиденне дитинство, безрадісна юність, бідність і поневіряння, неспинна виснажлива праця. Малолітній пастушок у своєму селі, волоцюга–заробітчанин по наймах — у полі, при машині або в крамниці на побігеньках. І знову на побігеньках — дрібним репортером у найдрібніших газетках: журналізм останнього пошибу! Нарешті, література! Дні і ночі над папером з пером у руці: десятки аркушів щорічно — продуктивність більша, ніж у будь–кого! Хіба що один Достоєвський спромогався писати швидше та більше… І за таку надмірну, невропатологічну працю — завжди тільки образа і кошики, образливі копійки, милостиня з ласки меценатів національного життя. Ні слави, ні хліба, самі сльози, — хіба не потягне в російську літературу, якщо тебе там признають? А цей скаредний буржуа, цей домовласник національної справи, експлуататор українського відродження, ще сміє тобі колоти очі!

Винниченко з ненавистю позирнув через плече на Грушевського. І зразу відсахнувся, бо борода Грушевського — вже не фігурально, а зовсім натурально — наколола йому очі: Грушевський саме в цю секунду нахилився близько до нього. Софія Галечко, зайшовши в президію, допіру щось сказала йому на вухо, і тепер губатий Грушевський плямкав своїми варгами, шукаючи вухо Винниченка:

— Володимире Кириловичу! — шепотів Грушевський. — Голубе мій!..

Він шепотав мило й лагідно, зовсім по–дружньому, неначе ніякої сварки між ними зовсім і не було.

А втім, справа була і справді надзвичайно важлива — така, що мала ту ж мить замирити обох проводирів національного життя, якщо вони справді вважали себе проводирями.

Річ у тому, що зовсім неждано прибув до Києва французький міністр Альбер Тома, який от уже другий місяць об'їздив російські фронти, намовляючи солдатів російської армії воювати до переможного кінця. Прибувши з Південно–Західного фронту, Тома простісінько з поїзда прослідував у зал Купецького зібрання, де «Викорого» — «Виконавчий комітет ради об'єднаних громадських організацій» міста — влаштував урочистий мітинг з нагоди прибуття високого представника держави — союзниці у війні, ще й — лідера французької соціалістичної партії та члена Другого соціалістичного Інтернаціоналу.

Сумніву ніякого не було, що й Центральна Рада теж повинна вітати таку високу особу. Цього вимагав престиж, цього потребували самі інтереси справи: так же потрібно було, щоб вільна Франція сприяла утвердженню української державності, щоб поклопоталася за це перед всеросійським Тимчасовим урядом!

— Словом, ви мене розумієте, любий Володимире Кириловичу! — жарко шепотів Грушевський. — Я, як головуючий, мушу залишитись тут. Крім того, ви ж знаєте, я вже мав розмову з мсьє Енно, представником самого президента Франції, і було б неполітично вітати мені, бо ж Пуанкаре — радикал, а мсьє Тома — соціаліст: хтозна, які там між ними взаємини? А ви — теж соціаліст. Кому ж, як не вам, лідерові української соціал–демократії, вітати пана–товариша Альбера Тома?

Винниченко був з цим цілковито згодний: звичайно, йому, не Грушевському ж — цьому «теж соціалісту» від понеділка на тому тижні!

— Ідіть, спішіть, біжіть, дорогенький Володимире Кириловичу! Паняйте моєю бричкою — до Купецького не близький світ.

Винниченко похапцем підхопився. Тоді поволі, поважно вийшов геть.

Була щойно сьома година, і точно о сьомій, — як і щодня, — відбувалась чергова інструктивна нарада групи товаришів при міському комітеті більшовиків.

Голова київської організації Юрій П'ятаков був людиною акуратною, пунктуальною, педантичною, Можливо, коли б він не став революціонером–професіоналом, а пішов би за своїм фахом інженера, то був би з нього добрий директор–адміністратор першого–ліпшого заводу. Ніщо — ніяка подія — не могло змінити раз і назавжди встановленого регламенту. Здавалося, — коли б пів на сьому сталася світова революція, до якої так прагнув Юрій П'ятаков, однаково чергова інструктивна нарада відбулася б точно, а вже тоді — прямо з наради — П'ятаков рушив би «раздувать мировой пожар».

Сьогодні на нараду зібрано лише невеличку групу з студентів–більшовиків — універсантів, політехніків, Комерційного інституту і викладача політехнікуму Володимира Затонського. Та, звісно, не академічні питання мала дебатувати нарада.