Валентин Чемерис - Генерали імперії

— Ну й погодка, т-туди твою!.. Наче нарочито до мого приїзду розгулялася…

— В таку заметь? — подивувалася Агафія Борисівна. — Що привело до нас пана пристава?

— Служба царева, Агафіє Борисівно, наша нелегка служба, — чомусь весело одказав пристав, і його пихате лице, червоне з морозу, здавалося, ось-ось лусне від задоволення (а втім, пристав за будь-яких обставин відзначався незмінним життєлюбством). — А як у вас, дражайшая?.. Все гаразд?

І наче хрюкав від задоволення.

— Які можуть бути гаразди у вдови по смерті мужа?

— Та воно, як той казав, і такечки, — охоче погодився пристав. — Але ж у нас, Агафіє Борисівно, служба така — всьому довіряй, але…

— Перевіряєте, значить? Чи покійник бува не повернувся з того світу? Це ви мали на увазі, пане приставе? Заспокойтесь, гетьман Дорошенко все ще лежить у сирій землі і поки що не воскрес.

— Агафіє Борисівно, — пристав, здається, й не думав ображатися. — Дарма ви так, дражайшая… Служба у нас, царевих слуг, така.

— Так ось і передайте, пане царевий слуго в Кремль — не воскрес іще гетьман Дорошенко — надійно помер. — Єропкіна готова була заревіти і тільки зусиллям волі стрималась. — Мабуть, мій муж, Петро Дорофійович, з того світу вже ніколи не повернеться — на жаль. Про це й можете передати у свій Кремль.

— Як накажете, Агафіє Борисівно, як накажете, — пристав був сама ввічливість, але явно не спішив повертати голоблі — не інакше, як чекав дармового пригощання, — недарма ж царевий слуга. І, нічого не вдієш, доведеться їй розщедритись.

Та гість першим почав:

— І скільки ж оце з дня смерті вашого мужа минає?

Він, здається, знав, а запитував лише для годиться.

— Сьогодні сорокоуст у церкві Святої Параскеви закінчують читати. А я до сороковин готуюся — завтра Петрику моєму і справлю сорок днів, як пішов він з цього світу.

— О-о, — невідь-чому аж обрадувався пристав. — А я мимо Ярополчого їду…

— Прогулюючись, — не втрималась Єропкіна, щоб не вколоти гостя.

— Ага, прогулюючись, — підхопив її гру пристав, — дай, думаю, в гості до Агафії Борисівна заскочу, погодка гарна, пребадьора, чому б і не провідати удову, не утішити її в горі. Аж воно вже й сороковини… Як кажуть, пора й сороківку [10] Пляшка, у яку входить сорокова частина відра або четверта частина літра. на стіл виставляти.

— З цього б і починали, пане приставе.

— Я завжди дивувався, яка мудра жона у пана гетьмана, все з півслова кумекає…

— Пора, то й пора, — зітхнула жінка, знаючи, що від пристава, якщо він унюхає в хаті хмільне, відчепитися неможливо: — Роздягайтеся, сідайте до столу.

— З цього б і починали, дражайшая, — хрюкнув від задоволення пристав, скинувши шубу, плюхнувся до столу. — Я завжди казав покійному вашому мужу, царство йому небесне: у тебе, кажу, не жона, а ума палата! Її б у Кремль посадити, всіх би дяків навчила, як приказом управляти… То я вже готовий до прийняття яств і питія…

Щедро Єропкіна царевого слугу пригостила (оглянутись не встигла, як він курку наче за себе кинув і пляшку сухою зоставив, але — хай, прихильнішим буде, коли в Кремлі доповідатиме про свою поїздку в Ярополче), ще й на дорогу сороківку дала — пристав її поспішно собі за пазуху сунув, — обважнілий з-за столу звівся.

— Не смію більше затримуватись, дражайшая… Покедова…

— Покедова, — його словами відповіла господиня, рада, що гість, хоч і незваний, але ж і недовго побув. — Поспішайте, пане приставе, покіль знову не розгулялася сніговиця. А в Кремлі так і передайте дякам: був, мовляв, у Ярополчому, все сам перевіряв, не воскрес іще гетьман Дорошенко. Надійно вмер…

— Агафіє Бо-орисівно?

— А чого ж ви… з перевіркою приїхали, — крізь сльози вигукувала жінка, — так дякам і передайте… Мовляв, найближчим часом гетьман не збирається воскресати. Тож нема чого царевим слугам і до вдови його навідуватись…

— Передам, дражайшая Агафіє Борисівно, неодмінно передам.

Коли ж пристав з двору виїздив своєю замученою конячиною (шкода її стало Агафії, веліла погодувати й конячину, і торбу вівса їй дати, адже вона теж перебувала на службі в царя), поспитала:

— Хто ж тепер, цікаво, гетьманує в Україні?

— Хтось із їхніх. З малоросів… Як його звать, дай Бог пам’яті. Знаю, наша людина, надійна. Ага, згадав. Іван Мазепа.

— Хто-хто? — не вчула Єропкіна через порив вітру, що налетів з-за рогу.

— Іван Мазепа, кажу, — крикнув пристав, зручніше вмощуючись в санях (сани такі малі, власне, санки, а він, кабанюра такий здоровенний, як він у них уміщується, для чогось — воно їй треба? — подумала жінка). — Служив той Мазепа в уряді ще за твого мужа, за гетьмана Дорошенка. За Самойловича був генеральним осавулом їхнім, а тепер ось, як Івашку Самойловича в Сибіряку замели — гетьманом став. В Кремлі задоволені, наша, кажуть, людина, надійна, не дасть Україні на волю вирватись, — труснув віжками. — Но, гнідий, давай-давай, до Волока мусимо затемна дістатися, а там видно буде…