Валентин Чемерис - Генерали імперії

— Мої очі…

— Ви… ви… — теща не знала, що відповісти, бо в словах клятого зятя була правда, а кому приємно слухати гірку правду? — На могилі Дорошенкі… п-порядок. Я сама там якось була…

— «Якось», означає, що давненько. А порядок на могилі гетьмана якщо й був, то — колись. А нині… всюди запустіння. Ще й огород посадили під саму могилу — невже у вас землі мало?

— Як ви… смієте… мені… мораль читати, с-с-ударь?

Наталія Іванівна сердито пирхнула і стисла губи, що враз налилися синявою (вони завжди в неї синіли, як вона сердилась). Ще й демонстративно кинувши ложку, вийшла з їдальні. У словах нелюбого зятя була правда, тож не мала чим заперечити, але й погодитись, щоб його було зверху, теж не могла. До вечора з зятем не розмовляла, намагаючись не потрапляти йому на очі. А коли другодні вранці зустрілися, вона й обізвала зятя «лешим арапским» — причепилася до його африканського коріння.

«Теж мені… писаний красунчик — дивитися немає на що! — подумала, але вголос не зважилась сказати те, що думала, бо то був би повний розрив. — Ще б трохи, і вийшла б із тебе пречудова мавпочка».

Він теж щось бовкнув, здається, про «Вечера на хуторе близ Диканьки» того… малороса. І натяк вона зрозуміла — зять порівнював її з малоросійською відьмою, героїнею «Вечорів…», але вдала, ніби їй невтямки. Хоч тут проявила розсудливість, аби далі не загострювати відносини, що й так вже трималися на чесному слові. Подумала (на неї іноді находило просвітлення): який він не є, а все ж зять. А тещі треба поважати зятя. Тому доведеться змиритися, що він у неї такий. Хоча, як по великому рахунку, попри гарячковитість, він ще й непоганий. Жаль, що без калитки, без «положения» при дворі, піднаглядний, прости Господи, писака…

Попрощалися вони хоч стримано й дещо натягнуто, але ж зовні ніби по-людськи, і він навіть приклався губами до її руки, а вона, на мить розгубившись, чмокнула його в кучеряву африканську шевелюру.

Поета не стане у 1837 році, теща переживе свого зятя на одинадцять років, і коли хтось при ній, згадуючи її зятя, з подивом і повагою казатиме: «О-о, то у вас зятем був сам Пушкін?..», вона з робленим подивом перепитуватиме: «Кого ви маєте на увазі?.. А-а… цього, лешего арапского? Так, був. З мого промаху. Бо могла б і кращу пару для своєї Наталі підібрати, а не піднаглядного літератора… Але все це — вже діла давно минулі. Який був, то й був. А ось нинішній мій зять — Ланской… О-о!.. Хоч і запізно трапився, але Наталі з ним нарешті поживе у своє задоволення».

До кінця життя свого Наталі Іванівна не зможе пробачити Пушкіну шпильки щодо занехаяної могили предка… Та як він посмів їй таке заявити?! Безтактно і нечемно! Хоча він, звичайно, правий. Могила прадіда і справді потребувала і ще потребує деякого… е-е… облагородження. Але ж для чого їй було тикати могилою межи очі? Вона, може, це знала раніше нього і завжди пам’ятала, тільки вибирала зручний час, щоб привести могилу в належний стан. А втім, якщо бути об’єктивним, Наталі Іванівна все своє життя була зайнята лише однією особою — самою собою. Своїми ахами та охами. Особливо в останнє десятиріччя, коли вона вже й справді хворіла. Відмовляли ноги, тож ходила з палицею, згодом вже ледве пересувалася. З дому старалася не виходити. Ноги слабішали з кожним роком, наприкінці життя вже й палиця не рятувала. Ледве човгала, та й то, коли її хто вів під руку. Ноги розпухали, наливалися рідиною, синіли і так ночами нили, що вона майже не спала. Мазі та різні припарки не допомагали. Тож до могили прадіда вже не могла самостійно ходити — спершу її водив Семен Федорович, керуючий її маєтком, а коли їй гірше стало — возив у колясці. Коні зупинялися, Наталі Іванівна, не встаючи, оглядала місце останнього пристанища гетьмана і сама собі казала:

— В принципі, звичайно, той леший арапський був правий — надгробок прадіда і справді дещо… е-е… занедбаний. Але ж я про це думаю постійно.

Вона була з тих, хто довго й марудно запрягав, але їхав швидко. Відкладала й відкладала задумане, то на наступне літо, то ще на наступне, але врешті й численним відкладанням надійшов край.

— Все! — як вирок винесла вона своєму керуючому: — Потрудіться зайнятися цією справою. Далі я відкладати не можу, бо не знаю, чи й доживу до наступного літа. Треба братися за могилу зараз же, цієї весни.

І все завертілося, як за помахом чарівної палички. Де й енергія бралася — Наталі Іванівна розгорнула бурхливу діяльність, вимагаючи, аби Семен Федорович доповідав їй ледве чи не двічі на день, що робиться біля могили, особисто переглянула кілька варіантів каплички, вибрала один, примусила допрацювати його і підвела риску: