Валентин Чемерис - Генерали імперії

Капличка, збудована Гончаровою, простоїть на могилі Дорошенка 105 років, а потім і її зруйнують — і час, і люди. Але десь, кажуть, зберігається з неї малюнок. За переказом, капличка своєю формою нагадувала в’їзну браму чигиринського замку гетьманської столиці Дорошенка, що на річці Тясмині в його рідній Україні.

…А починаються вони словами «в літо». Звідси і їхня назва — літописи. Розповідь у них про події та факти подається за роками. Це як хроніки та аннали в інших країнах.

Багато українських літописців писали про Дорошенка, але про його «московське сидіння», здається, лише «Літописець, що в руських і польських сторонах діялося і якого року», він же — «Чернігівський літопис за новим списком» — значна історична хроніка, складена невідомим автором в кінці XVII — середині XVIII століття, що його було вміщено в першому томі «Южно-русских летописей» (1856).

Із трьох відомих варіантів «Літописця», останній під роком 1676 (хоча це неточність, насправді все відбулося роком раніше) так повідомляє про «московський полон» Дорошенка (при цьому з явною симпатією до гетьмана):

«…того ж року Петро Дорошенко царю московському поклонился поъхаль до Москви (З доброї волі чи що? Як кажуть, літописець чув дзвін, та не знав, де він бемкнув. — В. Ч. ) зовсьемь на мешкане и тамь быль въ чести царской; а поживши льта многіе, умеръ на Москвеъ».

За радянського періоду про Дорошенка теж не писали, в радянських істориків (точніше, партійних ідеологів) цей гетьман не був у пошані, адже виступав за незалежну Україну, а це з точки зору минулого режиму смертний гріх. На карб в УРЕ йому ставиться і те, що він «підтримував… угруповання І. Виговського», який, як відомо, теж боровся за незалежну Україну, а також що він придушував «Пушкаря і Барабаша повстання» — цих відомих авантюристів, які своїх заколотом робили все, аби допомогти Росії захопити Україну.

Він і «учасник загарбницьких походів польського короля Яна II Казимира на Лівобережну Україну» (гетьман тоді ще вірив, що з допомогою поляків можна вирвати в Росії захоплену нею лівобережну частину його роз’єднаної вітчизни, з’єднати її з Правобережжям, де він був гетьманом, і утвердити незалежну державу), що він «разом з крим. татарами організовував ряд грабіжницьких походів на Лівобережну Україну, із султаном уклав угоду про перехід України під владу Туреччини» (під владу Росії, бачте, нічого, можна і навіть треба, а от під іншу владу — зась!).

Загалом Петро Дорошенко, судячи з такої «історії», був чи не поріддям пекла. Як, між іншим, і Виговський чи Мазепа. А все за те, що вони хотіли незалежності своїй Батьківщині. У всі часи, у всіх народів це було позитивом. І в Росії теж, але тільки щодо Росії це вважалося патріотизмом, і тільки за есересерівської імперії в Україні вважалося найжахливішим злочином, якщо українець багнув незалежності своїй державі.

Невідомо тільки, за віщо ж Дорошенко, якщо вірити «Чернігівському літописцю», «быль въ чести царской»?

Зима 1698 року прийшла в Підмосков’я напрочуд рано, була важкою і заметистою. Сипав і сипав сніг, начеб небо прорвало, а коли на якусь днину й затихало, все одно в полях і на дорогах укрило, дороги були непроходимі, всюди замети — один одного більші. І досить швидко після незначного передиху, коли негода збиралася з новими силами, все повторювалось, і знову починала шаліти заметільниця, вітер шпурляв колючий сніг в лице, збивав рідких перехожих з ніг і міг поховати в кучугурах необачного живцем, налітав як з-за рогу, крутив заметами, звіром вив.

В таку хуртовину, казали, добрий господар і пса не вижене у двір. У сінях йому кубло вимостить. А ось до Агафії Єропкіної, яку в селі прозивали Дорошихою, негадано гість прицурганився.

19 грудня, коли мовби трохи вгамувалося, стихла нарешті остогидла заметіль, крізь рвані хмари виглянуло холодне, змерзле сонце, і в його промінні на рівнинах замети заіскрилися снігом-сріблом, в Ярополче негадано прибився пристав з Волока Ламського — з лицем, вкритим інеєм, його кошлата конячина теж була обліплена небесним мливом, і здухвини її ходили ходором — бідна тварина парувала, як загнана. Провалюючись у заметах по брюхо, конячина надсилу дотягла санки, на яких, закутаний у дві шуби, ледве вміщувався дебелий пристав, схожий на борова.

Прибулий, навіть не обтрусившись, не вистукав обмерзлі чоботи, а вперся в помешкання, як був у снігу, і вже там обтрусився (Агафії Борисівні при цьому здалося, що він хрюкнув від задоволення) і, затято вищипуючи з бороди білі крижані бурульки, що рясно там висіли, кректав: