Валентин Чемерис - Генерали імперії

Того дня, як приїхали земляки до гетьмана, велелюдно було в Яропольці. Громіздкий хрест вагою близько чотирьохсот кілограмів — витвір різьбярського мистецтва — було встановлено на могилі. Лунають слова:

— Ми привезли цей хрест на могилу великого земляка нашого — гетьмана Дорошенка, як свідчення невмирущості справи, за яку він боровся і склав життя, як символ синівської пошани і поваги.

Діждався-таки гетьман завершення справи, за яку боровся одним з перших: Україна стала незалежною. І хай йому в тому світі, де всі праведні спочивають, легко стане: те, за що він боровся — звершилося. Бодай і через 300 років!

Вишитий рушник оповив хрест.

Полум’яніє українська калина з берегів Тясмину на могильній плиті. Велелюдно на крутому березі Лами.

Лунали ці слова Тараса Шевченка, як висипали на могилу Дорошенка землю батьківщини, милої його серцю отчизни України.

Була середина листопада 1999 року, в Підмосков’ї, хоч ще й було сонячно, але вже стояла різка прохолода. Спорожнілі поля, прозора далина. Кружляло багряне листя і з тихим шерхотом летіло за вітром.

За давнім українським звичаєм земляки поставили на могилу гетьмана чарку горілки, накрили її скибкою хліба, самі випили за упокій душі гетьмана, і полетіла над прадавнім Яропольцем прадавня українська після про славного Дорошенка:

І здавалося, що разом з черкащанами біля могили гетьмана співає вся Україна. Чути було пісню й на старому кладовищі, де поховані гетьманова дружина Агафія Борисівна Єропкіна, його Солодка Гапочка, московська дворянка, яка принесла стільки щастя самотньому, усіма забутому й покинутому гетьману в московському полоні, і син їхній Олександр, від якого й пішли спершу Загряжські, а потім і Гончарови. Лунатиме пісня, як символ материнської любові України до її великого сина. Чи повернуться коли українські гетьмани в Україну — Многогрішний і Самойлович (навіть Самойлович!) із Сибіру, Іван Виговський невідомо й звідки, бо й досі точно не встановлено, де саме він похований, хоча ймовірно, що в передгір’ях Карпат у Скиті Манявськім, Іван Мазепа з-за Дунаю, Петро Дорошенко з Московщини — пора їм уже додому повертатися, ой пора…

Хоча краєзнавчий музей села Ярополець і носить ім’я лише одного Пушкіна, проте там у парі «ідуть» (і є його гордістю) дві історичні особи — Пушкін і Дорошенко. Ідуть вони, міцно пов’язані чарівною Наталонькою Гончаровою, дружиною першого, праправнучкою другого, тією Наталонькою, про незвичайні почуття до якої поет у захопленні писав:

«Коли я її вперше побачив, її красу тільки-но починали помічати в світському товаристві. Я її полюбив, голова у мене закрутилася…»

В історії російської поезії і — візьмемо ширше — Росії праправнучка українського гетьмана зайняла тільки своє, тільки їй належне вічне місце. Тож і гетьман Дорошенко, який «больше всех ненавидел русских» (якщо вірити Пушкіну) через праправнучку свою теж навічно увійшов в історію поетичної Росії (політичної Росії він увійшов ще раніше). В історію ж України — то окрема тема, то як кисень, яким ми дихаємо, як рідне небо, під яким ми живемо на своїй землі.

А щодо Ярополчого — місцевий патріотизм чи що? — то наш гетьман там справді «в чести». В музеї гарно оформлений стенд, присвячений нашому гетьману, там виставлений уривок з листа сучасника Дорошенка про те, що «Гетьман Петро был муж зело красен собою».

І підведуть відвідувачів до бюсту з каррарського мармуру, висотою 70 см, та з гордістю скажуть:

— Ось він який на вигляд, гетьман — красень Петро Дорошенко…

І справді, хто гляне на творіння скульптора, так і скаже: гетьман-красень! І врода у нього чоловіча, мужня, козацько-українська.

Бюст створив року 1776 відомий скульптор, швейцарський німець Олександр Тріпполь (1744–1793), випускник Академії мистецтв у Копенгагені, почесний член Британської та Прусської академій мистецтв.

Посольство Швеції в Москві вже кілька разів намагалося викупити в музеї за добрі гроші бюст українського гетьмана (то — чи не єдина робота талановитого скульптора, що збереглася), але музей дорожить нею, як святинею.