Валентин Чемерис - Генерали імперії

Тріпполь зобразив московського полоняника в елегантній шапочці-«гетьманці» з пером — традиційному головному уборі Дорошенка. Видно, що Петро Дорофійович вже почав відпускати в Ярополчому вишукану борідку. Злегка видовжене, породисте (як у селі казали, боярське) обличчя, темно-карі очі, красивий профіль. І коли працівники музею підводять своїх відвідувачів до бюсту Дорошенка, неодмінно скажуть (не без гордощів. Ні, таки з гордістю!):

— Ось він, гетьман-красень Дорошенко!

Іноді цей вигук звучить ще й так:

— Ось він, НАШ гетьман-красень Дорошенко!

«Наш» в тому смислі, що Петро Дорофійович віку доживав, помер і похований у них, в Ярополчому, тож їхня тепер знаменитість.

Але під погруддям Дорошенка роботи Олександра Тріпполя для чогось виставлено цитату про те, що «из всех гетманов он (Дорошенко) больше всех ненавидел русских».

Так, так, Олександра Сергійовича ніким досі не спростоване твердження. Власне, присуд.

Невже Пушкін так не любив одного з своїх предків, чия врода, як ми вже знаємо, через століття передалася праправнучці гетьмана, чарівній Наталоньці Гончаровій, незвичайній любові Пушкіна? Щось у це не дуже віриться.

Але ж написано пером, та ще пером самого Пушкіна, а росіяни ж недарма кажуть: «что написано пером, того не вырубишь и топором».

Проте не будемо вдаватися до «топора», щоб вирубати — цур йому!

Бо, якщо вже бути точним, то це суща неправда, що гетьман ненавидів руських. З якого дива? Вони йому були, як навзагал, все одно — в плані любові — та і як можна любити народ? Цілий народ? Націю, етнос? Хіба він жінка? То жінку люблять.

Та й був час, коли він схилявся навіть на бік Московії, і не його, а її, Московії, вина, що з тієї приязні нічого втішного не вийшло. Петро Дорошенко ненавидів не руських як таких — вони не гірші й не кращі за інших — а російську монархію, яка за його життя рік за роком ціленаправлено, підступно, затято й жорстоко душила Україну, перетворюючи її на свою рабу, (і після нього це робила століттями, навіть мову її забороняла) і ще й сьогодні мріє таке утнути і щось там для цього й робить, досі ніяк не відвикнувши від свого вродженого імпер-шовінізму. Звідси і нешанобливі почуття Дорошенка до руських, які намагалися будь-що вбити в ньому любов до свого краю і запроторити його подалі від рідних палестин, що їм і вдалося. То чого ж він їх мав любити? Тим більше, коли їх було за що ненавидіти.

Та й сам Олександр Сергійович, врешті-решт, це збагнув, адже у власних примітках до поеми «Полтава» зафіксував нарешті сущу правду:

«Дорошенко — один из героев древней Малороссии, непримиримый враг русского владычества».

Ось-ось. Саме так, Олександре Сергійовичу. Ворог непримиренний, але не руських взагалі, а тільки руського «владычества», що, як відомо, не одне і те ж; того «владычества», завдяки якому Росія і росла, і розширювалася з року в рік, з віку в вік, перетворюючись із маленького московського князівства на гігантську імперію. Петро Дорофійович і був ворогом такого «владычества», та й хто — скажіть-но мені, — може любити чуже «владычество» над собою? Який народ? Яка нація? І, що важливо, не люблять його чомусь і самі росіяни, бо віками з ким тільки не боролися, аби скинути з себе оте чуже «владычество», що вони його віками і віками нав’язували — і нині нав’язують — іншим народам.

Отож твердити, що з усіх українських гетьманів тільки він, Дорошенко Петро Дорофійович, єдиний, хто більше за всіх ненавидів руських, значить нічого не сказати. Справедливішим буде інше твердження: з усіх українських гетьманів він, Дорошенко Петро Дорофійович, найбільше любив Україну.

То щира правда, що про неї згодом напише Микола Костомаров: «У Дорошенка, як і в багатьох українців того часу (та хіба тільки того, — В. Ч. ) була одна улюблена думка: зробити Україну самостійною державою». Але…

Але спробуй те зробити, як Україну споконвіку оточували такі сусіди (Польща, Росія, Туреччина з Кримським ханством), які намагалися приєднати її то до свого королівства, то до свого ханства, то до свого султанату чи своєї імперії… А щоб українці так ніколи й не могли об’єднатися і стати за одне, турки ставили на чолі України Ю. Хмельницького або Суховія, Москва — Брюховецького, Многогрішного, Самойловича, Польща — Ханенка, маніпулюючи маріонетками, готовими торгувати Україною, аби втримати в своїх руках булаву, вміло роз’єднували українців і нацьковували їх один на одного…

«Шукаю виправдання…»