Валентин Чемерис - Генерали імперії

До хору очорнителів пам’яті Дорошенка охоче приєднався обдарований історик Микола Маркевич: у його подачі Дорошенко «хитрый, умный, буйный, властолюбивый, он не щадил ни родины, ни веры християнской», Україна «его не любила, как полководца храброго и дальновидного (що так, то так — В. Ч. ) и возненавидела, когда на знаменах его появилась луна». Було й таке, коли за турецьку орієнтацію Дорошенка — перефразуємо відомі слова, — поминали і злим, і не тихим словом — було. Це коли турки, яких він запрошував на допомогу, грабували українські села.

Але ж було й інше. Стряпчий Василій Тяпкін, об’їздивши чи не всю Україну (1667 р.), повідомляв царя, що в Україні немає жодного «вірного» (до Москви — В. Ч. ) й «доброго», «ані з якого стану, всі — бунтарі й хитруни, ані одному слову їх не можна вірити і це по всіх містах». Як бачимо, у ті часи не один гетьман Дорошенко не мав любові до москалів.

Всі «злодіяння» Дорошенка на переконання подібних істориків (підцензурних, до речі, в умовах деспотичної Росії) зводилися до одного: гетьман бив Москву — це за те, що вона закабалювала Україну — і цим, бачте, завдавав величезних збитків російській державі.

Але вже Котляревський згадував у своїй «Енеїді» Дорошенка з повагою. Тарас Шевченко писав про нього з любов’ю, як про славного гетьмана. Леся Українка високо цінувала його, як українського національного героя.

Великий український історик В. Антонович у своїй біографії гетьмана («Исторіческіе деятели Юго-Западной Россіи», що вийшла у 1885 році) писав: «Не вважаючи на помилки і неуспіх, Дорошенко серед сучасних йому козацьких провідників є відрадною появою: не дрібний егоїзм, не бажання наживи або особистих користей керували цим гетьманом: він щиро дбав про добро батьківщини, серед найтяжчих обставин, з неймовірною енергією й завзяттям береться за нього і падає з гідністю та свідомістю виконаного обов’язку».

В іншій праці В. Антонович зазначає, що Дорошенко серед гетьманів після Б. Хмельницького був «безперечно, найталановитішим, найрозумнішим, справжнім патріотом, котрий дбав про долю свого народу». А те, що турецької орієнтації Дорошенка багато хто в Україні не сприймав, історик пояснює «силою звички — двісті бо років воював український народ з турками». І додає: «Люди більш патріотичні й розумніші, Дорошенка зрозуміли й пішли за ним».

Ф. Уманець у монографії про дорошенківця Івана Мазепу пише, що покоління, яке саме вмирало за Україну, мириться мимоволі з Дорошенком задля його політичної програми. «Всі цінили у ньому непохитну вірність національній ідеї. Він не досяг мети, але для багатьох було ясно, що доля поклала на нього завдання вирішити політичну квадратуру круга». Що Дорошенко був «громадянин, цілою душею відданий інтересам батьківщини, талановитий вояк, зручний дипломат, претендент на політичну спадщину Хмельницького».

Михайло Грушевський, «Ілюстрована історія України»: Дорошенко «був чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України; приймаючи булаву з рук ханських, він вертався до старої гадки Хмельницького — поставити Україну в нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу і автономію».

Дмитро Дорошенко: «Український народ тоді не виробив ще в собі свідомого устремління до політичної самостійности, розумів його (Дорошенка) душею й молився за свого „Богом даного гетьмана Петра“. Слова: „отчизна“, „заплакана матка Україна“ в устах Дорошенка бринять щиро й свідчать про живе, гаряче почуття. „Цілість“ отчизни стоїть у Дорошенка на першому плані: і коли він говорить про „упадлую отчизну малоросійськую“, то плачуть навіть запорожці… Людина бистрого розуму, красномовна, з сильною залізною логікою, волею й неустрашима, з високим почуттям власної гідності, Дорошенко імпонував своєю особою й своїм, і чужим…»

На початку 1670 року наказний гетьман Яків Лизогуб від імені Дорошенкової старшини надіслав листа до козаків, старшин і товариства в Лубнах, до осіб духовного й світського стану, до мирян і черні, які було захиталися «у вірності Дорошенку» і почали гадати, чи не перейти їм під руку царя, у якому, зокрема, писалося:

«…Гадаю, кожен з вас пам’ятає, як багато гетьманів в недавні часи було учинилося в Україні, отчизні нашій, за допущенієм московським: як багато за їхнім приводом виведено з отчизни нашої чесних людей; як багато крові неповинних душ з народу нашого розлито по зруйнуванні різних міст в Україні, як багато і по сей час братії нашої… перебуває на московському засланні у неволі: те все діялось на наших очах і за нашої пам’яти… Чи це для добра нашого народу чи для його знищення Москва нацьковує народ наш і Військо Запорозьке, щоб ми один одного різали? Нехай собі цар московський і король польський, яко християнські монархи, будуть собі здорові. Але нам з вами для чого між собою різнитись? Коли вони, яко монархи між собою про заспокоєння своїх держав умовляються, то й нам треба не різнячись, усім укупі про свої вольності і про заспокоєння отчизни нашої України радитись. До цього маємо ми доброго й справедливого провідника, пана гетьмана Петра Дорошенка, котрий ні про що інше, як тільки про те, щоб Україна ніколи не була роздвоєна і порізнена, мислить; …бо як не будемо між собою триматись одної думки, то якої вольности і якої безпечности кожен з народу нашого може потім сподіватись? Про це поміркуймо… Пощо нам чуже військо на поміч закликати? Самі б могли, кого треба, приборкати, якби тільки одної думки трималися. Пан гетьман завжди про те дбає, щоб Україна, отчизна наша, ніколи не була поділена, але перебувала б у повній єдності. Самі тільки не пожалійте старання, а ми з свого боку, під проводом пана гетьмана, готові життя своє покласти за нашу оборону; нехай вороги не сміються більше з нашої отчизни і Війська Запорозького».