Валентин Чемерис - Генерали імперії

— Це я вам маю цілувати руки, ви любили Петра Дорофійовича, — сказав їй митрополит і припав до її руки холодними устами.

Димитрій Ростовський (в миру Данило Савич Туптало) був на двадцять чотири роки молодший гетьмана Дорошенка, народився він на Київщині, в Макарові. Сьогодні його титулують як українського та російського письменника, церковного й громадського діяча. Навчався в Києво-Могилянській академії. У 1668 році постригся в ченці під чернечим ім’ям Димитрій, був ігуменом в монастирях Батурина, Глухова, Чернігова, Новгород-Сіверського, Києва. Крім морально-повчальних, богословських та драматичних творів, написав найзнаменитіший свій твір — чотиритомні «Четьї-Мінеї» («Книга житій святих»), що виходила у друкарні Києво-Печерської лаври у 1689, 1695, 1700 роках. Останнє прижиттєве видання з’явиться у 1705 році.

У 1702 році ченця Димитрія, найбільшого на той час просвітителя, церковного та громадського діяча Москва забере в Ростов митрополитом — щоб і Росію навчив уму-розуму. Крім того, це було ще й почесним вигнанням — просто великого українця прибрали з України. Ігумен Димитрій був однодумцем гетьмана Дорошенка і в усьому підтримував його боротьбу за незалежну Україну, а тому був небезпечним для Росії.

— Відшукався гетьманів слід у Росії, — і вперше митрополит пожалкував, що московити трохи запізно забрали його у свою Росію, бо коли б на кілька років раніше, застав би Петра Дорошенка живим і неодмінно б зустрівся з ним.

Йшов митрополитові всього лише 51–й рік, він був ще ніби ж не старим, але й за молодих літ не відзначаючись здоров’ям, швидко, ледь подолавши піввіковий рубіж, почав старіти. Тільки незвичайний розум його залишався все таким же гострим і ясним. Жити йому залишалося ще сім років, і митрополит, відчуваючи наближення кінця, квапився, щоб якомога більше написати із задуманого.

— Гетьман Петро, — слухаючи тиху розповідь Агафії Борисівни про життя її мужа в Москві, потім у Ярополчому, — час од часу промовляв митрополит з жалем, — Петро Дорофійович, гетьман наш незабутній… Як шкода, що його не стало. Його кредом, якого він дотримувався все життя, був вислів: «Салюс Україна суперма леко есто!» — «Гідність України — найвищий закон!» Коли б усі українці були такими, як ваш покійний чоловік, шановна Агафіє Борисівно, Україна б уже далеко просунулася в напрямку своєї державності… — Спохопився. — Даруйте, я захопився. Та й не врахував, що ви — русачка, вам Україна, очевидно, далека.

— Чому ж, владико? Я з Петром Дорофійовичем прожила останні чотирнадцять років, то й Україна мені стала ближчою. І мови своєї покійний мене вчив. Як і співати пісню про його діда-гетьмана: «Ой, на горі та женці жнуть…» Агафія Борисівна ще довго слухала тиху розповідь митрополита про мужа свого, а на прощання поцілувала владиці руку, прийняла від нього благословення і, повернувшись додому, сказала дітям:

— Митрополит Ростовський, владика Димитрій пообіцяв подбати про могилу вашого батька… Я не знаю, а ви й поготів не знаєте, який у вас був незвичайний батько — гордіться ним. Владика Димитрій на прощання сказав: поки буде Україна, поки вона й пам’ятатиме свого гетьмана, вашого батька, а мого покійного чоловіка…

Владика Димитрій свого слова дотримає, і в році 1703 його старанням буде споруджено надгробок на могилі Дорошенка, а над ним постане каплиця у формі квадрата з чотирма стовпами по кутах — чотири сажні завдовжки і три завширшки, — накритих спільним дахом з хрестом угорі. Середину каплиці займе велика кам’яна плита, на якій буде відтворено первісний текст напису.

Але час, як відомо, не тільки великий лікар, а й ще великий руйнівник. Пушкін уже не застане каплички, коли три дні у серпні гостюватиме у тещі в Яропольці. Як колись зруйнувалися од ветхості церковка Святої Параскеви (її теж Пушкін не застав), так через століття з добрим гаком надійде сумна черга й капличці Дорошенка. Лишиться сама могила, та й та заростатиме бур’янами…

Відвідавши могилу гетьмана, поет не втримається і скаже тещі (про те в листі до «женушки» не обмовиться й словом, аби не хвилювати її) і правнучці гетьмана відверто і дещо аж роздратовано:

— Могила вашего предка до того запущена і занедбана, що мені, їй-право, аж незручно вам про це казати… Це ж ваш рідний прадід, Наталіє Іванівно! Невже вам не болить, що його могила в такому стані?

— Що?.. Що таке?! — Наталія Іванівна, спалахнувши, покрилася червоними плямами на лиці. — Хто вам таке… сказав?