Валентин Чемерис - Генерали імперії

— Готово! Пора й за роботу!

Відразу ж знайшовся ліс, знайшлися й майстри…

2 серпня 1848 року, через п’ятнадцять років після того, як зять дорікнув їй занедбаною могилою прадіда, капличку на його могилі нарешті було збудовано і, як годиться, освячено.

Наталі Іванівну слуги знесли з коляски, а під час освячення її підтримували з двох боків брат та керуючий. І так її зворушила подія, що вона аж заплакала — тихо й безгучно.

— Ну, ось, — полегшено зітхнула, — за мною вже й немає боргів у цьому світі… Останнє, що я мала в цьому світі зробити, я, слава Богу, зробила. Такою капличкою, гадаю, прадід буде задоволений. А втім, сама його невдовзі запитаю. Відчуваю, що ми з ним ось-ось зустрінемось. Жаль, що не на цьому світі. Як і жаль, що сьогодні при такій нагоді немає біля мене Наталі, праправнучки покійного гетьмана…

На дочку свою, красуню Наталі, мала обиду — забула Наталі матір. Після загибелі Пушкіна вона через рік вийшла заміж, стала Пушкіною-Ланською і жила, доходили чутки, з новим чоловіком у своє задоволення. А від першого лишаться, як вічний докір, рядки, що їх вона намагатиметься ніколи не згадувати:

«Женка, женка! — це з його листа. — Я езжу по большим дорогам, живу по три месяца в степной глуши, останавливаюсь в пакостной Москве, которую ненавижу — для чего? Для тебя, женка!..»

Повернувшись з освячення каплички духовно просвітленою, але фізично геть підупалою, Наталі Іванівна відчула себе такою втомленою і розбитою (скаржилась, що її наче ведмідь поламав), що не могла й сидіти. Та ще дуже хотілося спати.

— Все, все… — бурмотіла, а що означало оте «все, все», не пояснювала. — Спати, спатоньки… Тільки не знаю, де сьогодні проснуся — тут чи вже на тому світі?..

Випало їй друге. Відмовившись від обіду, прийняла щось заспокійливе, її відвели в спочивальню і вклали в ліжко.

— Все, все, — бурмотіла, — як я стомилася… Та й ведмідь мене потовк — пом’яв, все тіло, як не моє…

Позіхнувши раз — другий, миттєво заснула…

Більше їй не судитиметься проснутися. Під вечір слуги виявлять свою господиню мертвою — так закінчився земний шлях російської правнучки українського гетьмана Дорошенка.

І ще того дня станеться одна подія. Але відбудеться вона за тисячі верст від Яропольця — це ж треба трапитись такому збігові! 2 серпня 1848 року рядовий Оренбурзького окремого корпусу (5–й батальйон, що квартирував в Орській фортеці) Тарас Шевченко, перебуваючи в Кос-Аралі, потай, бо ж йому це суворо заборонялося робити, — завершить поему «Заступила чорна хмара…». Про несправедливо забутого вже тоді в Україні гетьмана Петра Дорошенка, чий слід, здавалося, загубився в Московії назавжди, адже небагато хто ще пам’ятав, що непокірний гетьман за життя свого був висланий у підмосковне село Ярополче, там усіма покинутий, але під суворим наглядом чужої влади, без права повернення доживав свого віку, і вже скоро півтораста років мине, як лежав він у чужій землі далеко від Батьківщини, і над ним, над мертвим, тяжіла заборона на повернення в рідний край…

Йшлося в творі й про те, як митрополит Ростовський (теж, до слова, вигнанець з України) Дмитро Туптало увічнив пам’ять борця за волю України, спорудивши над його вічною домівкою капличку. Чи вціліла вона за сто з гаком років, що минули звідтоді, Тарас Шевченко не знав. Але чомусь саме про це він писав 2 серпня 1848 року, не підозрюючи, що саме того дня правнучка гетьмана освячувала вже нову, збудовану нею капличку над могилою Дорошенка, і що того ж дня вона й померла.

Чорна хмара таки заступила білу — за допомогою своїх, як це не раз і траплялося в Україні, коли брат ішов на брата, бо завжди знайдеться «дурний Самойлович», який і допоможе Ромодановському поневолити Україну.

А далі в поемі розповідається, як гетьмана Дорошенка «закували в кайдани, в Сосницю послали, а з Сосниці в Ярополче віку доживати».