Валентин Чемерис - Генерали імперії

Чи йому так на роду було написано?

А що записано в Книзі Доль, те людині не дано переписати.

Весілля відгуляли в лютому, а в кінці травня Наталія Іванівна, стомившись від затяжної, що йшла з поперемінним успіхом війни з зятем (нею самою і затіяної — вчила зятя, як йому — з її точки зору — треба жити), кинула все, в тім числі й війну, яку взагалі, як свідчить досвід людства, неможливо довести до переможного кінця ні з того боку, ні з того, поїхала (на велику радість зятя) у Ярополче — на все літо.

Молоді, залишившись у Москві, зажили у своє задоволення, а теща у своєму сільському маєтку теж намагалася зажити в своє задоволення. Там і відходила від зятя, як він від неї у Москві.

По приїзді відвідала могилу Дорошенка на березі Лами, поклала вінок (на прохання дочки) з написом: «Милому прапрадедушке от благодарной праправнучки на память о 18 февраля 1831 г.» (День весілля).

А втім, Наталія Іванівна і деякі претензії пред’явила прадіду (вона завжди була невдоволена і невідомо від чого, просто такий уже в неї був характер):

— Міг би і кращого зятя підібрати Наталоньці, а не якогось, прости Господи, піднаглядного поета! Увесь у боргах! Що заробить, те відразу ж і розтринькає. І знову бере в борг, сочінітель, одне слово… (Теща подумки все ще воювала із зятем і подумки все ще навчала його уму-розуму, як сама те розуміла).

До кінця свого життя вона жалкуватиме, що коли б не поквапилась, могла б і кращого зятя знайти своїй Наталоньці, з доброю калитою і, головне, сановитого, з чинами і званнями… До кінця свого життя вона так і не збагне простої істини: коли їй у зяті доля не послала самого Пушкіна, хто б і знав, що в купецькій Москві була така… нічим не знаменита Наталі Іванівна Гончарова?..

А Пушкін так небагато хотів від своєї дружини — всього нічого, як по великому рахунку! Претензії до сімейного життя у нього були аж надто скромні:

Але навіть і цим, найскромнішим і таким природним бажанням не судитиметься збутися.

Після весілля — такого романтичного, незвичайного, швидко почнуться будні. Звичайно ж, сірі, рожевих буднів не буває. А з буднями почнеться вперта, довготривала й виснажлива війна з тещею, яка мала погану (але, звісно, традиційну для всіх тещ всіх епох і чи не всіх народів) звичку — совати носа в життя молодих. Вважала, що без її мудрих порад вони житимуть зовсім не так, як треба жити. Наталія Іванівна як не старалася навчити зятя уму-розуму, але він чомусь брикався, не хотів приймати її дармові поради, які вона щедро видавала щодня на-гора. Як уже втрачав терпіння, стомлено скаржився: «Теща моя не унимается». Довго і вперто боровся поет з тещею, оберігаючи свою сім’ю, як суверенну державу, від чиїх би то не було зазіхань, (пхе, який банальний сьогодні конфлікт, вже навіть гумористи і ті почали уникати його висміювати), аж доки, даруйте, не відшив тещу від границь своєї сім’ї, і вона, образившись, хряпнула нарешті дверима: «Ну й живіть як хочете!» і залишила молодих у спокої, що й потрібно було молодим. Потім йому доведеться поповоювати ще й з рідною «женушкой».

Друзі його були невисокої думки про його дружину (вродлива — так, але ж у сімейному житті самою вродою ситий не будеш і на вроді далеко не поїдеш!), вважаючи її по уму й характеру значно нижчою середнього рівня. Дехто навіть називав її «глупенькой», але він не ображався, бо й сам був десь приблизно такої ж думки. Але ніякої трагедії в тому не вбачав, як і нічого особливого не чекав від своєї молоденької «женушки». Як кажуть, бачили очі, що купували…

А ще дозоляло хронічне безгрошів’я. А втім, у цьому вони були обоє рябоє. Як і в тому, з якою швидкістю вони залазили в нові борги.

Із свідчень пушкіністів: «Часто вспоминала Наталия Николаевна (вже після загибелі чоловіка) крайности, испытанные ею с первых шагов супружеской жизни. Бывали дни, после редкого выигрыша или крупной литературной получки, когда мгновенно являлось в дом изобиліе во всем, деньги тратились без удержа и расчета, точно всякій стремился наверстать испытанное лишеніе. Муж старался не только исполнять, но предугадывать ея желанія. Минуты эти были скоротечны и быстро сменялись полным безденежьем, когда не только речи быть не могло о какой-нибудь прихоти, но требовалось все напряженіе ума, чтобы извернуться и достать самое необходимое для жизненаго существованія».

Гірше, що йому доводилось постійно її супроводжувати на вечори і бали, що тяглися безконечною вервечкою (у деякі свята змушений був відвідувати по два бали в день), і він заздрив тим приятелям, у яких дружини не були красунями. І в той же час йому приємно було слухати, що дружина його красуня — це лестило його самолюбству. Але водночас скаржився, що в нього немає вільного життя, необхідного для письменника.