Валентин Чемерис - Генерали імперії

Мабуть, в недобру, просто фатальну для нього мить він те писав. Такі миті бувають в житті кожної людини, коли лихо, що до того спало тихо, раптом проснеться, і — горе, горе щось тоді пророкувати самому собі чи давати якісь небезпечні обіцянки. Вони можуть — під руку мовлені, — швидко збутися.

Тож і виходить, що написав він ті рядки згарячу, наврочуючи собі, накликаючи на себе лихо, не подумавши, що зло може не спати і прислухатися. Написав обіцянку, що стане пророчою, адже мине всього тільки сім років, і все точно так і відбудеться — після сумних подій на Чорній Річці: дружина його, як відомо, залишиться «блестящей вдовой» і, як він і віщував, мимовільно, швидко знайде собі нового мужа — Ланського.

А поки що він турбувався про матеріальне благополуччя майбутньої сім’ї (стосунки з Гончаровими тоді швидко покращувалися, справа йшла до завершального і щасливого кінця):

«Моего состояния мне было достаточно. Хватит ли мне его, когда я женюсь? Я ни за что не потерплю, чтобы моя жена чувствовала какія-либо лишенія: чтобы она не бывала там, куда она призвана блистать и развлекаться. Она имеет право этого требовать. В угоду ей я готов пожертвовать всеми своими привычками и страстями, всем своим вольным существованием. Но, все-таки, — не станет ли она роптать, если ея положеніе в свете окажется не столь блестящим, как она заслуживает и как я желал бы этого?»

5 квітня на Паску він зробить офіційну пропозицію і — ура, ура! — вона буде нарешті прийнята. Майже дворічна облога Гончарових увінчалася повним успіхом: «неприятель» викинув білі прапори. Хоча Наталі Іванівну, як і раніше, насторожував той факт, що претендент на руку її дочки все ще перебував під наглядом поліції. (З листа Пушкіна Бенкендорфу: «…г-жа Гончарова боится вверить свою дочь человеку, имеющему несчастіе пользоваться дурной репутацией в глазах государя»). До всього ж претендент на руку і серце дочки був усього лише літератором, не мав звань і добрих статків.

«Я женюсь, т. е. жертвую независимостью, моей беспечной, прихотливой независимостью, моими роскошными привычками, странствіями без цели, уединеніем, непостоянством… Счастіе есть цель жизни, но я никогда не хлопотал о счастіи: я мог обойтись и без него. Теперь мне нужно его на двоих, а где мне взять его?»

«Но если мне откажут, — думал я, — поеду в чужие края, и уже воображал себя на пироскафе… В эту минуту подали мне записочку — ответ на мое письмо. Отец невесты ласково звал меня к себе. Нет сомненія, — предложеніе мое принято. Наденька, мой ангел, она моя! Все печальные сомненія исчезли пред этой райскою мыслію. Бросаюсь в карету, скачу, — вот их дом, — вхожу в переднюю, и уже по торопливому пріему слуг вижу, что я жених… Отец и мать сидели в гостинной. Первым встретил меня с отверстыми обьятіями отец… В матери глаза были красны. Позвали Наташеньку — она явилась бледная, неловкая. Отец вышел и вынес образ… Нас благословили. Наташенька подала мне холодную, безответную руку. Мать заговорила о приданом, отец — о саратовской деревне, — и я жених».

«Итак, это уже не тайна двух сердец. Сегодня эта новость домашняя, завтра — площадная. Так поэма, обдуманная в уединеніи, в летнія ночі, при свете луны, печатается в сальной типографіи, продается потом в книжной лавке и разбирается в журналах дураками…»

«Все радуются моему счастію, все поздравляют, все полюбили меня. Дамы в глаза хвалят мой выбор, а заочно жалеют о бедной моей невесте: „Бедная! Она так молода, а он такой ветреный, безнравственный“».

Будуть ще сварки з тещею, коли він у відчаї писатиме:

«Грустно, тоска, тоска… размолвки… колкіе, обидные; ненадежные примиренія… Словом, если я и не несчастлив, по крайней мере — не счастлив… Черт меня догадал бредить о счастіи, как будто я для него создан…»

Але у квітні, як його пропозиція руки і серця Наталі Гончарової буде нарешті прийнята, у нього з’явиться зовсім інший настрій.

«Участь моя решена — я женюсь! Та, которую любил я целые два года, которую везде первую отыскивали мои глаза, с которою встреча казалась мне блаженством, — Боже мой, она почти моя!»

І, зрештою, вона таки стала його.

18 лютого 1831 року відбулося весілля Олександра Пушкіна і Наталії Гончарової.

До трагічного кінця його залишалось шість років. Всього тільки шість років — на все про все. На поезію, на любов, на саме, врешті, життя. Добрих три роки — 1828–1831 — відводила його доля від Наташки Гончарової, але так і не відвела — натиск поета виявився неспинимим, і він таки отримав те, від чого його, як могла, відводила судьба. Але — не відвела.