Наталена Королева - Quid est Veritas?

«Чого ж Лазар хотів мене відразу бачити?» — подумала Марія й передчула у братовім бажанні намір говорити про щось інтимне. Напевне, це не буде дуже приємно!.. Їй стало трохи сумно. Змінити щось у її особистому житті — зайве родинне опікунство! І братерські ради ніколи не могли й не зможуть нічого змінити! Але на якийсь час раз у раз вносять у взаємини більше чи менше охолодження…

Жаль!.. Власне всі троє могли б жити мирно й бути приятелями. Бо ж усі троє люди добрі, ділити їм нема чого. Одно проти одного — нічого не мають. А отже стоїть між ними якась тінь!..

На піддашках хвилину тривала мовчанка.

Лазар спустив повіки. Вони прикривали великі очі, що трохи виступали з глибоких ямок. Мовчав, немов перевіряв, читаючи в своєму серці слова, що мав сказати сестрі.

З її сухого привітання також відчув, що вона вже стала наперед сторожкою. І розмова, під кожним оглядом прикра, не перейде спокійно…

Злегенька совав рукою по мальованій тарілочці майже спорожнілий келех. Щойно випив свій лік: відвар із жовтогарячих квіток нагідок [200] Відвар із сушених квіток нагідок ще й досі вважається ліком на підсилення серця. , насушених Мартою на молодика. Вони мали зміцнювати ослаблене серце, що неначе остаточно відмовлялося рахувати дальші дні, а іноді, здавалось, і хвилини Лазаревого життя.

«Які ж сумні в нього руки!.. Скільки в них болесті, зрезигнованої терпеливості!» — не могла відірвати очей від висохлих, як у набальзамованої мумії, згрубілих на суглобах братових пальців.

— Шкода! — промовила, щоб нав’язати розмову. — Шкода, що Раббі не прийде…

Лазар підняв голову. Гостра тінь від носа ще дужче поглибила запалі щоки.

Уста, як підмальовані, червоніли неприродно крикливо з-під вусів та матово-чорних кучерів бороди.

— Ні, моя мила Маріам, не шкода! Так ліпше… — почав помалу.

Хай вона вислухає без терпкості його слова… Як її брат, тобто голова родини, він був уже давно повинен сказати… хотів…

Марія дивилася з-під опущених повік на промінь сонця, як він ніби втикався двосічним блискучим мечем між два кедрові стовпи, що підтримували осередок даху, та лягав між Лазарем і нею…

А душа наливалася сумом… Мов ті Мартині проколені смокви… хробачливими солодощами!.. Що ж! Мабуть, доведеться остаточно й цілковито замкнутись у Тиверіаді й забути дорогу до Витанії… — приміряла в думці гірше до ліпшого…

А Лазар, не зміняючи інтонації, тяг одноманітно, ніби сукав на веретені довгу нитку:

— Радився я з Симоном, нашим і батька нашого приятелем…

Замовк на хвилину і притис руку до грудей, немов йому не стало чим дихати. Марія невільно зробила рух до води. Але Лазар накрив її руку своєю долонею, вогкою й холодною.

Магдалині здалося, що до неї доторкається не жива рука, а рука трупа. Легенько звільнила свою та слухала мовчки.

— Отож, чи не було б ліпше, коли б Маріам… — докінчував Лазар, підбираючи м’які, неуразливі слова, — не відвідувала Витанії тоді, коли буває тут Раббі?.. Щоправда, вельми це прикрий… обов’язок… говорити такі речі, але ж… це, може, навіть не може, але й неминуче… погіршення.

— Видима річ: Маріам зробить так, як хоче старший брат і голова родини, — проказала Марія не без іронії. — Однак і сам ти перед хвилиною згадував, — не витримала спокійної позиції, — що Раббі приймав мене у своє товариство, говорив зі мною, дозволив сісти біля ніг своїх, як своїй учениці [201] Звичайно за класичної доби було привілеєм тільки учнів сідати біля ніг учителя. Так робили учні Сократа і Платона. Від них цей звичай перейняли римляни, а від римлян — також юдеї. …

— А учениця так швидко… забула ту науку… чи з недбалості… чи з неуважності… — зітхнув Лазар, висмоктуючи з келеха останні краплини свого ліку.

— До того ж, Маріам… — шукав слів, — тоді ми були самі…

І знову примкнув повіки.

— А тепер, — продовжував слабим голосом, — одночасно чекаємо і славного своєю мудрістю вчителя Гілеля, голову ради… Може бути, — промовив із великим зусиллям, — і всіма поважаний, дуже побожний Никодим… І Ариматейський Йосиф, радник… Скажи ж сама: що подумають вони, такі високоповажні люди, коли з ними до вечері засяде славнозвісна тиверіадська гетера? Та ще, коли вона — як на поганських симпозіонах [202] Симпозіон — славний бенкет із диспутами та філософськими промовами, «культурна» (говорячи нинішньою мовою!) учта, а не розпусна «оргія» з пиятикою й розпусними забавами. , до яких звикла, почне диспутувати з достойними мужами про високі речі?.. Сама розумієш!.. Розмова буде про Месію…