Наталена Королева - Quid est Veritas?

Лазар зажмурився й відкинувся на подушки [204] Cимптоми при послабленні серця не вигадані. Авторка, сама лікарка також, особливо за молодих літ, терпіла на серцеві «шоки», має від народження серце менше, ніж мало б бути нормальне, поставлене трохи наскіс, і одна серцева клапа не діє справно. Тому при занадто інтенсивній праці — а такої було в моєму житті багато — діяльність серця слабла, аж воно затримувалося цілком на дві-три години. При цьому явищі — жодного страху, болісті! Навпаки, ніби радісне почуття «визволення», увільнення від усього… Страх відчула я лише один-єдиний раз, коли почула, як прикликаний лікар сказав: «Запізно! Ін’єкція не помогла!» Запізно означало: «мертва»… Чула я все, але не могла ні поворухнутися, ані розплющити очі. Отже, злякалася, щоб мене живою не похоронили. Тільки з цього був страх. …

Марія підбігла до нього. Але Лазар мав силу усміхнутися до неї та ясно й радісно промовив:

— Вибач і ти мені!.. Це з радості… Я такий щасливий!..

Зробив слабий рух рукою.

У Маріїній пам’яті метнулася згадка дитячих літ: ще бувши малим, Лазар не любив, щоб хтось бачив його хвилювання, щоб хтось був свідком його сліз чи болесті. Хотів бути сам, певно, й нині! Щоб самому заспокоїтись…

Магдалина відповіла лише поглядом та усміхом, мовляв: «Розумію й те, несказане!»

Тихенько спустила за собою заслону дверей. Не пішла шукати завжди заклопотаної Марти. Хотілося донести свою радість самоперемоги додому, як світильник, що його несуть перед молодим у весільному поході. А дома, замкнувши двері, підняти високо світло своєї душі, щоб осяяло воно все, все, всі куточки її життя й розлило по ньому скрізь ясність і спокій… Той справжній спокій гармонії! Не спокій безділля!..

Виходячи, стрінула Максиміна:

— Скажи сестрі, що вітаю її, але спішу додому. Подарунки, що їх передала Сара, нехай роздасть сама…

…………………

Марта, як звичайно, довший час забарилася у господарстві. Задоволена виконаною працею, не кваплячись, верталася до піддашків. Пригадувала, в якому закутку господарства ще не було сьогодні дбайливе око!

Тиша у братовому переділі й на веранді дому її вразила. Де ж може бути Маріам? Хіба що втомлений Лазар заснув, а сестра тихенько вийшла в садок… Мабуть!..

Дуже-бо слабий та якийсь змучений був Лазар за останні дні гострими приступами своєї серцевої недуги. Може б, їй туди не йти, щоб не збудити брата?..

Придивлялася, Як умирав день у перламутровім присмерку, і розглянулась. Побачила в затінку під домом улюбленого братового пташка, гірську курочку [205] Гірські курочки — дуже улюблений на Сході птах. Це, власне, якийсь рід великої, більшої за голуба, куріпки. Її також їдять, бо смачна, але більше тримають у клітці на забаву. Птах дуже звикає до людей. Звичайно в клітці тільки спить, а так ходить вільно, вискакує людям на коліна, лащиться, треться голівкою об обличчя, як це роблять у нас коти, щоб його гладили, їсть із рук. Розбарвлений дуже гарно: блакитнаво-сірий, світлий, з білими грудьми та шийкою, на якій, як і на крилах, чорні смужки. Тримаючи цих птахів, жінки, діти, що з ними граються (на Сході дітям не дають «мертвих» забавок, але привчають до живих тварин), і ще більш — старі люди, Я знала в Персії одного старика, що носив із собою свою курочку в кліті навіть до каварні: «Як поет Саад свого солов’я» — любив підкреслювати. . Чому ж це Лазар виніс сюди клітку? Вернулася поглянути: чи пташка має їжу й воду? Мала все!

Тоді Марта зробила кілька кроків назад, щоб вернутися до господарства, бо, здається, не наказала прибрати мішків під коморою. А віслюк може пожувати! Раптом спинилася: здалося, що почула тихий Лазарів поклик!

Чомусь видалося, що братів голос був дуже змінений… ніби пробігла тільки тінь його голосу… І це збентежило Марту. Немовби щось сягнуло їй по душі й ураз зачепило всі її струни… І неначе цими струнами були чорні Мартин; кучері, вони затремтіли, ніби стужавіли, ніби напружилися під її смугастим накриттям голови.

Швидко обернулась і майже побігла до піддашків.

Лазар сидів за столом. Але неприродно незручно відкинувся на подушки.

Від тіні темно-зеленої котари, що мала захищати хворого від променів сонця, Лазареве обличчя видалось їй зсинявіло-блідим. Під тією блідістю не відчувалося бодай і ослабленого, але все-таки життя. Уже положення безсило звислої з крісла руки, що виглядала неприродно довгою, як і вся постава із застиглим на обличчі виразом ясної радості, якої не знає життя, були незвичайно дивні…