Наталена Королева - Quid est Veritas?

— Смію слухати далі? — спитала Магдалина. І не пізнавала самої себе ні в тоні, ні в формі свого запитання.

— Продовжую. Від Баал-Фазара [190] Перська форма наймення Валтазар, відомого більш європейцям. Перси запевняють, що Баал-Фазар (чи Валтазар) був не тільки одним із тих трьох володарів, що прийшли до Вифлеему, але що був він і священиком перської релігії «Святого Світла». Ці перські священики звалися «магі» — то був їх офіційний титул. , слуги Світла Нествореного, володаря перського, дістала Маріам, Мати Раббі, цей келех з фіміамом у подарунок своєму новонародженому синові.

Після світової хуртовини, в якій загинула прастара, але, може, й не найстаріша земля Атлантида [191] Перська легенда (як і Платон) називає цю землю «Атлантидою», бо була вона в Атлантійському океані, десь між Африкою та Іспанією, яка є відірваним шматком Африки, на що вказує розміщення гірських кряжів, рослинність, ґрунт. , — говорить старий переказ, — з-поміж атлантів урятувалися тільки ті, що про своє власне спасіння не дбали, але намагалися зберегти людським поколінням, людству, іскру своєї мудрості й захоронити її на Горі Спасіння [192] Легенда, звичайно, приєднана вже в часи хрестових походів. Бо Гора Спасіння — Mont Salvat (на півдні Франції) часто згадується в легендах про св. Грааля. . Де сховалися вони? Де ця Гора Спасіння? Ніхто або, мабуть, ніхто з людей цього напевно не знає. Одні говорять, що треба шукати її в Індії, другі — в пустелях азійських… Інші визначають її місце зовсім неокреслено: «посередині Землі!» Ще інші кажуть, що слід шукати цю гору на таємному острові, що вряди-годи виходить з океану… Там беруть іскру посланці Світла, які час від часу йдуть до земного світу, щоб сказати людям: «Чувайте! Йдіть до Світла!» Такими посланцями були…

Йосифів погляд зустрінувся із запитанням в очах Магдалини.

— Раббі Назаретський? — прочитав він те несказане питання.

— Хто може відповісти, що він знає, ким є Раббі? — ледве чутно зітхнув Йосиф.

Помовчав трохи й додав:

— Йому новонародженому приніс цей келех у дар перський маг, по-нашому священик, посвячений слуга Святого Світла…

— А тепер… понесу цей келех… я? — промовила Маріам майже з жахом.

— Понесеш… якщо…

— Якщо? — розсвітилися вогники широко розтулених Магдалининих очей.

— Мусиш знати ще це: незвичайну путі того, хто йде з келехом цим. Хто діткнеться його, той радощів попереднього життя… тільки діткнеться!.. Більше вже ніколи не схоче їх! Однак безрадісним життя його не буде. Дарма, що земних сліз по дорозі до Світлої Мети не осушить йому, ніхто [193] Піренейський переказ-легенда. …

Магдалина підвелася. Голос її звучав ясно й певно:

— Так доручи мені цей келех! Я готова!.. Я понесу його!

І простягла зблідлі руки до келеха.

— Уважай, що говорю тобі ще раз: земних сліз не осушить ніхто… — затримав її Йосиф. — Ніхто!

— Дай мені келех! Я готова…

— Дам. Але ще докінчу…

В Магдалининій душі неначе творився новий світ… Ніби поставав із первісного хаосу… Минуле засинало, як хвора, змучена довгим плачем дитина… А в блаженній тиші, що натомість утворювалася, будилося нове почуття, незнане, але міцне… І таке радісне, що межувало з блаженністю. Все, чому досі Маріам давала назву «Радість», було тільки блідим усміхом крізь сон.

Корабель її життя, що був майже наскочив на мілину, готовий був цілком застрягнути між підводних скель, тепер задвигтів і плавно рушив, справді увільнений і справді вільний, у море…

Сама ж Маріам стояла на переді судна ростральною фігурою [194] Ростра — передня частина, «ніс» стародавнього корабля. Звичайно прикрашався фігурою бога, богині чи героя, яким було присвячено корабель і чиє наймення корабель мав. … А кругом невгасимим світлом залита безмежна просторінь…

— І прийде час, Маріам, коли Велика Мета перестане бути закритою… — немов здалека долітали до неї слова Йосифа Ариматейського.

Світляні хвилі буйним прибоєм напливали на неї, заливали її всю й несли в країни вічного спокою, спокою досконалості — коли досягнуто всього, що можна досягти…

Маріам чує, що її серце, як овоч, що в якийсь день, в якусь хвилину мусить дозріти… І, як овоч, налитий солодощами, відірвалося від усього, що до цієї хвилини було її життям, і впало сльозою, прозоре й чисте, на край таємного келеха атлантів, що його саме передавав Магдалині його охоронець.

Маленький вогненний язичок спалахнув на дорогоцінному келеху й ніби світляною зіницею поглянув на Магдалину.